Прискіпливо вибирав сорочку, краватку, шкарпетки. Костюм одягнув темний, парадний. Чорне мені зараз личило. Порившись у шухлядах, знайшов Петрові агатові запонки. Шкарпетки теж змінив на Петрові — той знався на гарних речах. Коли ж кинув на руку сірий плащ і став перед дзеркалом, був як нова копійка: солідно вбраний, миловидний, інтелігентний мужчина.
— Скроні які — прямі, косі? — запитали мене в перукарні.
— Прямі, — упевнено сказав я, хоч досі такі запитання дратували мене, і я завжди відповідав: «Які вам більше подобаються…»
Прямі скроні були в Георгія Васильовича.
Трапився день справжньої золотої осені. У ясному студеному небі багряніло листя каштанів та кленів.
Я постояв біля оперного, глибоко вдихаючи гіркуватий коктейль осені та машинної цивілізації. Потім нешвидкою ходою пішов по Володимирській у бік Софії. Вуличка за собором була тиха й світла. «Вікторії тут сподобається», — мимохіть подумав. Піднімаючись на третій поверх, хвилювався: долоні спітніли. Сходи були широкі, відлогі, шоколадних тонів поруччя облямовувала мідна стрічка. Двері квартир оббиті темним дерматином. Я жадібно вбирав у себе доброчинний дух дому, ніби уже мав ось-ось переселятися сюди. Витер хусткою долоні, подзвонив. Двері відчинила молода жінка в тренувальному костюмі. Я усміхнувся якомога приязніше:
— Даруйте, я з приводу обміну.
— Але чоловіка нема удома. Вам краще зустрітися з ним.
— Даруйте, чи не покажете мені квартиру? — Я благально дивився в очі господині. — Щоб зайвий раз не заходити.
— Будь ласка, — по хвилі сказала жінка. Певно, моя зовнішність викликала довіру. — Але у нас не прибрано. Я учора з відрядження. Кухня — десять метрів. Гарячої води немає, колонка. Кімната сонячна, двадцять два метри, балкон у двір, — вона цокотіла звичною скоромовкою, я був не перший, кому господиня рекламувала свою квартиру. — А ви що пропонуєте? Нам треба в межах старого Києва. Мій чоловік — художник, його майстерня тут близько. Сідайте.
— Мені здається, ми домовимося, — я охоче опустився в крісло.
Посередині кімнати лежав килим, на килимі — червоний обруч. Жінка до мого приходу, мабуть, займалася гімнастикою. Я майже байдуже ковзнув очима по її гарній постаті — нині я жив іншим. На стінах висіли етюдики. У кутку височів стелаж, повний книг. Канапу було застелено барвистим гуцульським ліжником. «Не візьмуть доплати… — тоскно подумав я, і чоло у мене збрижилося. — Цих доплатою не спокусиш».
— У мене неподалік — прекрасна двокімнатна квартира, стеля — три вісімдесят, коридор метрів дванадцять, кімнатки невеличкі, але ізольовані одна від одної, через коридор…
Кімната їхня справді була сонячна, золотистий прямокутник вікна, мережаний тінню од фіранки, лежав на килимі, в обручі; жінка сиділа за круглим, червоного дерева, столиком, і в півкулях її вирластих очей, схожих на очі Вікторії, відбивався залитий сонцем балкон і верхівки безлистих ясенів за ним.
— Квартира вам мусить сподобатися. Проти вікон — скверик. Повітря — як на дачі. Магазини за квартал, десять хвилин ходи до Хрещатика. Я з тещею не помирив, надумали роз’їхатись. У нас ванна і кухня білими кахлями обкладені. Вікна в кімнатах широкі, ясно, як на вулиці. Паркет новенький, лаком недавно покрили. Вогкою ганчіркою тернеш — блищить, наче золотий. Люстра…
Я відчув, що фантазія моя вичерпується, записав телефон і розкланявся. Домовилися, що подзвоню надвечір і запрошу їх. Або спершу підійдемо удвох з дружиною. Сказавши кілька компліментів на адресу їхньої квартири, я вийшов на сходовий майданчик. Почувався так, ніби вже хтозна з яких пір живу в цім домі і вже все мені приїлося, хочеться чогось нового.
Я брів навмання, зупиняючись біля будинків, які вподобав, вибирав квартири, оцінював вулицю, район, двір і розкошував, поки щаслива знахідка мені не обридала. Тоді йшов далі, заходив у двори, часом надибуючи гарні будиночки в найнесподіваніших місцях, виявляється, досі я погано знав Київ. Заплетені виноградом стіни, балкони-лоджії, балкони-галереї, вікна, засклені небом, і вікна вузенькі, наче бійниці, затишні палісадники в дворах — двори-парки, двори-плаци. Я жадібно тулив до очей калейдоскоп і кожен малюнок ненаситно вбирав у себе, аби за хвилину вибудувати в дзеркальному тунелі нове мереживо з мурованих стін, вікон та балконів, таке ж нетривке та ілюзійне.