— Кагор восени добре п’ється, — він міцніше вперся ліктями в стіл. — Я зараз познайомлю вас із своєю землячкою, вона із Смолянки. Від Пакуля через болото верст двадцять. Ми з нею в одному лісі гриби збирали і не здогадувалися про існування одне одного, — він зобразив посмішку на дивно скутому сьогодні, ніби зашерхлому обличчі. — А ось і їхня милість.
Льолька ще здаля всміхнулася до Харлана, але одразу ж запримітила нас і страшенно зніяковіла. Зупинилася кроків за два від столу, шкільний портфелик тримала поперед себе.
— Здрастуйте!
— Ні, дивіться, вона засоромилася! — Щоки Харлана зарум’янилися, він обіруч узяв склянку з вином і вже не випускав, із силою стискаючи. — І це, їй-бо, щиро, ні крапельки кокетства! Але познайомтеся. Двоє пакульців, а третій — геніальний приблуда, хоч ще й не визнаний людством. Живе втілення людських чеснот, холодильник — для зберігання і передачі їх у вічне користування нащадкам. Але гарний хлопець. Про себе я мовчу. Ну, вип’ємо за історичну зустріч!
— Мені на лекції, — Льоля відставила склянку.
— Товариство непитущих. Він не п’є, вона не п’є. Зараз подряпаєте разом до світлих знань. А ми з Андрійком будемо пити-гуляти! Як там тебе, не зобиджають? Тільки що — признавайся, я їх полоскочу, я їх наскрізь бачу. — І до нас: — Я її поки що тут у фірму «Світанок» улаштував. Старий обіцяв узяти до нас у контору, я його все піджучую, на тім світі, кажу, зарахується, воно ж — святе дитя, іншого такого нема. Льольок, розкажи, як ти до університету вступала.
Дівчина опустила очі. Петрова збудженість її гнітила.
— Вона знову засоромилася! Закінчила з медаллю, складати треба один-єдиний екзамен. І ось на екзамені, коли викладач підвівся з-за столу, їй під ноги кидають шпаргалку. Сусідка по парті. А викладач: «Ваша?» Вона мовчить. «Так не губіть, бо ще на той рік згодиться». Та й з аудиторії. Сиджу я в парку он там, болів за одного пакульського, батько просив допомогти, бачу — виходить дитя і реве. Я їй води — одійшла, очуняла, розказує. «А чого ж не сказала, що не твоя шпаргалка?» — питаю. «Як же, — мовить, — людині зло робити…» Ну, я трохи не впав на коліна перед нею. «Додому заявитись боюся, — і знову в сльози. — Мати — директор школи, скажуть: зробила медаль». Ну, я вже тоді й почав її рятувати. Мало ж не пакульська, своя… Домовився, щоб на заочне прийняли, тепер вечорами на лекції ходить, знати, каже, хочу. Ну, час тобі, Льолько. Подзвонюй. Юрко, ти в бібліотеку? Проведи дитину…
Довго дивився їм услід, потім нахильці допив вино:
— Вони знюхаються. Пом’янеш моє слово…
Вони справді зійшлися. Але Петра вже не було на світі, а я їхав замолювати гріхи…
Мені відчинив Юрко — у незмінному чорному светрі, перев’язаний кухонним фартухом і з кухонним ножем В руці.
— Гостинно зустрічаєш друзів! — вигукнув я, з усіх сил бадьорячись та вдаючи, що за останні три дні нічого не сталося. — Тільки через поріг, уже і в жертву? Ну, старий, вітаю тебе, радий за тебе, по-доброму заздрю…
Мені хотілося колишньої щирості, але навіть я відчув у своїх словах, у голосі, в інтонації фальш.
— А, Андрій… Заходь. Пробач, руки в олії. — На противагу моєму високому фальцетові голос його був спокійний і строгий. — Льолько, до нас прийшли… — Його сухі, ламкі губи зображали ввічливий усміх.
Втім, я став дуже підозріливий. Може, нічого такого й не було. Руки його справді були в олії, блищали. Він стояв над саморобним столиком біля стіни і стругав у високу полив’яну миску варений буряк. Крихітний коридорчик, де з букетом квітів, лікером, плащем на руці і в добротному святковому костюмі я почувався ніби в клітці, слугував молодятам за кухню. Лампочка під низькою стелею, що її Юрко зачепив головою, хиталась, і тіні гуляли по закапелку. Двері прочинилися, на порозі кімнати стояла Льолька. Нам трьом у коридорчику було б тісно. Вона теж зобразила губами усміх, а очі дивилися повз мене.
— Юрко, що ти там бабраєшся, запрошуй гостя до хати. До нас обіцяли зайти друзі, то ми й куховаримо.
Кімнатка мала, чотири кроки завдовжки і три в ширину, я виміряв, коли перевозив Юрка на нову «кватеру». Великий Механік облюбував цю халабуду, бо вона стояла осторонь будинку і можна було тижнями не зустрічатися з господарями, а в дворі, біля гатки, клепати й стругати, скільки душі хочеться. На вікнах, завішаних раніше старими газетами, побляклими від сонця, тепер біліли коленкорові фіранки. Книги, що, скільки я й пам’ятав, валялися по всьому Юрковому помешканню, були складені в кутку високою, трохи не до стелі пірамідою. Її вивершували білі жіночі черевики, їх ми утрьох вибирали з тиждень тому. Стіл було застелено білою скатертиною, з півдесятка дрібних тарілок стояло по краях його, а посередині — вино і квіти.