— Мені близько, я — в бібліотеку. До завтра, хлопці!
Він почалапав, худий, довготелесий. Харлан закурив, щойно ми рушили, і злостиво сказав:
— Сіряк, а корчить із себе…
— Кожен по-своєму божеволіє, — відповів я своїм улюбленим прислів’ям, і ми примовкли. Я ж то знав, що Петро час від часу пригощає управлінського шофера, і парад на мене не справив враження.
А одного разу Петро з Великим Механіком таки добряче почубилися. Пам’ятаю, Харлан з таким сяючим обличчям забіг до кімнати, що ми навіть не запитували, як завжди, коли хтось із нас носив креслення на підпис: «Ну що, побили?» Петро хвацько ляснув ватманом об стіл завідувача відділом:
— Могоричеве діло! З «ліхтарем» проштовхнув! (Нашою конторською мовою це означало — з помилкою.) Заходжу до директора — Георгія Васильовича нема. Я — до новенького заступника, до Прагнімака. Обходжую його, як наречену. Ну, ставте підпис, кажу. Яка різниця, мовляв, директор чи ви? Ваш підпис навіть авторитетніший для управління. Ну, він і розм’якнув… Що лестощі з людьми роблять! Георгій Васильович з таким «ліхтарем» провіз би мене на вороних… Учись, Механік!
І тут Великий Механік, завжди тихий, заглиблений у свої креслення, трохи аж звихнутий, вибухнув:
— Знайшов чим хвалитися — підвів нову людину! Він тобі повірив, підписав, а ти…
Петро покрутив пальцем біля скроні, мовляв, ненормальний ти, Великий Механіку, і мовчки зник: він не любив розголосу…
Таксі тихо підпливло до мене. Я не здивувався, я вже звикав, що добрий чи злий дух дбає про мене. Я поставив валізи в багажник, і ми рушили, пробираючись крізь вуличні вогні. У машині було просторо, я розкинув руки, а голову поклав на спинку сидіння. У таксі, особливо якщо ти сам і можеш вільно розлягтися, якщо ніхто не штурхає тебе під боки, треба ні про що не думати, а пити кожну секунду скупими ковтками, як гурмани п’ють каву. Але сьогодні я був гідним жалю провінціалом, що хлище чорну каву, наче молоко, з великої склянки. Я поспішав жити, суєта запрягла мене. Я тривожився, чи не залишив серед книжкового непотребу (я вже давно, окрім детективів і пригодницької фантастики, нічого не купую) брошурки з онкології. Великий Механік позичав її на два вечори, але я не поспішав уболівати за тілесне здоров’я людства, розтрачуючи власне на серйозне читання вночі. У брошурці йшлося про антигени, які з’являються в крові, коли організм старіє чи знемагає у боротьбі з хворобами, антигени руйнують кров, підступні антигени… гени… Прагнімак завтра вранці повертається з відрядження, Георгій Васильович просив послати на аеродром машину, але буде краще, якщо я сам зустріну заступника директора, так вчинив би Петро. Прагнімак недолюблює мене, але недолюблював і Харлана. Георгій Васильович — лише загальне керівництво, а поточні справи вершить його заступник, і якщо я не загнуздаю Прагнімака, доведеться позавтра перевозитися назад, у Голосієво, бо Петрову квартиру віддадуть Великому Механіку з Льолькою, вони у суботу беруть шлюб. Що ж, це було б справедливо, гуманно, як сказав би Харлан, але справедливість — умовна річ, що справедливо для Юрка та Льольки, для мене обернулося б поразкою…
З Прагнімаком я побуцався скоро по його з’яві в конторі. Я саме захопився детективними романами. Кресляр із мене стопроцентний, я виконував денну норму за п’ять-шість годин, а тягти плуга за сусіда — вибачте. Я клав на стіл ділові папери — робоче тло! — книжку примощував у відчиненій шухляді й до кінця дня поринав у світ запаморочливих пригод.
Якось мене пробудила од споглядання чужої мужності та непосидючості дивна тиша у кімнаті. Я підвів голову і стрівся очима з Прагнімаком. Заступник директора стояв на сходах, милуючись із моєї натхненної праці… Худорляве напружене лице ще берегло ввічливий усміх, але пряма лінія губ чітко й суворо перекреслювала його. Очі були смутні. Я підхопився зовсім по-дурному: ніби школяр, який провинився і тепер боїться, що його пошлють по батька. Прагнімак зійшов униз, узяв із шухляди книгу — це була безглузда пригодницька повістинка. І, мабуть, кричуща невідповідність порожньої книженції з моїм імпозантним, як казав Харлан («Ти, Андре, дуже імпозантний»), виглядом, серйозними очима, що видавалися на перший погляд навіть глибокими (чесно кажучи, траплялися хвилини, коли я охоче дивився на себе у дзеркало, все ж я любив себе), порятувала мене. Прагнімак перехнябив плечі і пішов; уже від четвертого чи п’ятого столу із щемкою образою в голосі мовив:
— Я вкорочую собі віку, аби тут хоч щось робилось, а вам нудно, розважаєтесь…
Я чекав догани. Але минулося. Тільки ще довго, коли ми випадково зустрічалися, обличчя Прагнімака смутнішало.