На моніторі з’явився напис: «Стій! Перевір, чи вимкнено щит!» Саундер нетерпляче стукнув об сенсор. Силовий щит над станцією піднімали тільки в негоду.
— …Крім того, Ірис сорок три знаменитий своїми загадками. Перші поселенці були шоковані, виявивши на зовсім ненаселеній планеті руїни прадавніх храмів, а подекуди й самі храми, чудово збережені. З цими будівлями пов’язано безліч легенд… Насправді це ніякі не будівлі й не храми, — він відкашлявся. — Це витвори природи — печери та скелі. Природа іноді творить дива, особливо якщо це природа Іриса.
Станція віддалялася. Здалеку вона здавалася сірою, незугарною, навіть бридкою — особливо в контрасті з пустелею довкола.
— Якийсь час ми активно приймали прочан, ласих до екзотичних культів, — сказав Саундер. — Але потім паломництво вирішено було зупинити.
— Чому? — запитала жінка.
Це було її перше слово, сказане після зльоту.
— Неможливо створити людям умови, — після крихітної паузи відгукнувся Саундер. — Тут усе-таки видобувне підприємство, режим виробництва, трудова дисципліна… Обмежена житлова площа… Туристичний бізнес не вписався в наші плани, а прийом прочан — особливо.
— Але чому? Тут придатна для\цихання атмосфера… Чом би не піти людям назустріч? Зрештою, можна було збудувати наметовий табір!
Саундер зітхнув.
— На Ірисі, на жаль, трапляються природні явища, які виключають проживання в наметах.
— Ви говорите, як довідник, — сказала інспекторова несподівано вороже.
Саундер здивовано глянув на неї. Інспекторова сиділа, відкинувшись у кріслі, бліда від незрозумілої злості; на вилицях у неї виступили червоні плями. «Еге, — подумав Саундер. — Тут драма».
Він перевів погляд на монітор; транспорт тепер ішов над пустелею, яскравою, мов дитячий м’яч. Ніби на склі змішали пензликом гуашеві фарби — жовтогарячу, білу, трохи синьої, жовту, червону. Бархани здалися застиглими барвистими хвилями.
— Зверніть увагу на пейзаж унизу. Вісімдесят відсотків поверхні Іриса займає пустеля, причому властивості піску обумовлюють цікавий оптичний ефект: його називають піщаною голограмою або пустельною анімацією. Вдивляючись у гру світла на піску, людина з розвиненою фантазією може побачити міста, обличчя, фантастичних тварин…
Він замовк. Інспекторова не дивилася вниз: її більше цікавила чорна магнітна наліпка на дверцятах бару.
— Я чиновник, — сказав Саундер, помовчавши. — Це моя стихія. Формулювання, інструкції, приписи — все має бути чітко. Що б ви хотіли оглянути насамперед?
Вона поволі повернула голову:
— Вас спеціально послали мене розважати?
— Я залюбки покажу вам…
— А якщо я назву вас ідіотом? Плюну в обличчя — й поцілю? Ви все одно будете всміхатися? Щоб результати інспекції влаштували вашого шефа?!
Її бліда шкіра була тепер майже такою червоною, як пустеля внизу. Очі сухо блищали. Губи тремтіли.
— Ви ідіот! Боягузливий… попихач! Вам ясно?!
Саундер дуже давно не бачив жіночої істерики. На Ірисці жінки були стриманими й неемоційними, і підвищували голос тільки на виробничих нарадах. «То я був щасливий усі ці роки», — подумав Саундер.
Транспорт мчав над пустелею. Попереду зеленуватою лінією означився край моря.
— Там, у барі, — сказав Саундер після паузи, — є вода, соки, бренді… Горілка…
Інспекторова опанувала себе так швидко, що він на мить її навіть заповажав. Рум’янець з її обличчя зійшов, лишивши тільки плями на вилицях. «Тут свіжа сварка і довгий шлейф сімейних скандалів, — подумав Саундер. — Скільки ж їй років, двадцять п’ять, двадцять сім? Набагато молодша за свого інспектора. Якого дідька їй треба було відпочивати на Кліпсі, де немає нічого, крім огидної мінеральної води?»
Півгодини — тридцять п’ять хвилин — ніхто не зронив ні слова. Море наближалося й зайняло, нарешті, половину доступного зорові простору.
— Це море, — сказав Саундер, — ми його так називаємо, хоч фактично це океан. Єдиний океан Іриса.