…Побігла мжичка.
Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.
Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
…Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву, на північ від ворожих рейдів.
– Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
…Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
– Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
…Вийшли на ґанок.
Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.
– Ви плакали?
– Так!..
І засміялась:
– Мені трішки соромно… знаєте… буває.
І розказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває:
– Дзуськи!
Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря —
– повісив на ліхтарі козак.
Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко.
Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.
…Я згадав сніговий степ.
…Ішла мжичка.
…Була одна сіра дорога й темні силуети будівель.
……………………………………………………………………………
А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг – це без сумніву.
А чий? —
– Ви подумайте…
Товариш Жучок № 2,
№ 3,
№ 4,
і не знаю, ще скільки є.
Товариш Жучок № 1 – нема.
Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.
Зник товариш Жучок.
…Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції, носить сонячну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.
Так:
– піп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або сріблом – це яскраво).
Ми назвали —
– товариш Жучок.
А історія назве —
– «кіт у чоботях».
Кіт у чоботях – тип.
Точка. Коротко. Ясно.
Все.
Синій листопад[17]
І
З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
…Північний Кавказ.
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів’я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву.
Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.
Ще огнище не погасло – догорало, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:
– А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
– Звичайно, журно. Але… ти мене розумієш…
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль.
Зрідка налітав вітер, тоді з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила:
– Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позиції й не певний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марія знітилась на колодці – крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасності й говорили про комуну.
Вадим – комісар бригади, Марія – крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
– Ну да – певний, і ну да – непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.
Вадим:
– Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.
…По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.
Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.