Невідомо чий запах – сосни, гірських трав, чи то пахтить синій листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
…Боляче вдарило: «жаба»!
Але Марія раптом згадала – полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця – запекло.
…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:
– Сідай-но ближче, моя неспокійна Маріє.
Здригнула:
– Твоя?
– А чому ж не моя? Моя товаришка… Так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна… от…
(…Буває в синю ніч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипів.)
– Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті, потрібно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч його стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно?
Знову біля серця запекло:
– Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.
Вадим:
– Не хвилюйся, Маріє…
Марія грубо й чітко:
– Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
…Марія – крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції – тяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер[18] і ще багато.
Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала – і Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.
Ще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім’єю.
…На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років.
Так, це було на Кавказі, на північнім, недалеко узгір’їв.
А вдень бачили сиві верхів’я Ельбрусу. Іноді верхів’я бігли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
– Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з XXV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?
Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марія підвелась і похмуро кинула:
– Ходім!
Марія погасила останню головню – і огнище вмерло.
Коли проходили біля вікна, постукали.
– Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
…А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникали в невідомих пісках.
…Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…
Їй було боляче.
…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні».
В штабі стояла ніч.
II
По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.
З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.
Марія пішла в школу.
…Сотня. Напруженість.
…А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії?
– Ми не ра-би!
Клас гудів грубо, незграбно.
Пахло ріллею, ґрунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, виходили звідси з радістю криничної прозорої води.
В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.