…В обід прийшов до Марії Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрість.
Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.
Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.
Вона (Марія) дочка південної Кубані.
Сказав Гофман:
– А Зиммель знову накапостив.
Марія:
– Що там таке?
– Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станиці в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.
– Ну й радійте. Ви ж самі кажете – не можна без цього.
Гофман уперто одрубав:
– Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.
Ще говорив.
Тоді Марія спитала:
– Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.
– Ви так думаєте?
– Я цього певна.
Гофман підійшов до вікна й сказав:
– Тоді виходьте з партії.
– А чому вам не вийти?
Марія підвелась.
Гофман сказав спокійно:
– Тому, що нам все ясно.
– Гм… логіка!
…А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками.
Марія усміхнулась:
– Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
– Почекайте, товаришко!
Ще усміхнулась:
– Ну, що ви… то я так… жартую…
З вікна бачили гори й сиві верхів’я Ельбрусу. Верхів’я знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.
Пісні були веселі й сумні – радянські.
Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала у руці.
Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станиці в колодязі.
Гофман суворо відрубав:
– Ви мовчали б краще.
Знизав плечима Зиммель:
– Я думаю, що можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики.
Зиммель розійшовся й уперто доводив:
1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів;
2) норми полової моралі й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже «относительне».
Нарешті він сказав:
– Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти.
Марія:
– Звідси?
– Що ж звідси? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонів:
– Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партії.
І раптом закричав на Зиммеля:
– Геть звідси… мальчишка!..
Зиммель зблід і відступив на два кроки.
– Чого це ви… Бог з вами! Хіба це моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібранні.
Гофман одразу ж одійшов:
– Ну, от… відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.
І сів на ліжко.
Марія усміхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
– Робоча опозиція…
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м’яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятості й певності в казковість майбутніх годин.
У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось:
– Ми не раби!
А другий голос дзвінко одкликався:
– Рабами не будемо!
Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічності пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
– От куди б нашому Вадимові. В бір.
Марія раптом згадала й сказала з сумом:
– Це ж жорстоко…
– Ви про Вадима?