…Але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темніти і в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес.
…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хроніку до одинадцятої, а потім піде в клуб пролеткульту, що на Садовій, 30. Це ж там Льоля буде стрічати Новий рік по новому стилю в «стилі» уесесер. Це ж там вона буде ставити пародію не на Ромена Роллана, а на постановку «Лі-лю-лі», п’єси Ромена Роллана. Так що на постановку мільярди, а колізей без плебеїв. І от ставили пародію на «Лілюлі». Товаришка Льоля Огре.
На постоянці була й Маруся. Прилетіла, влетіла, ковтає слова й так розказує газетну сучасність, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголін у «Собаці садовника».
І летять уривки:
– Тоді духмяний сум не буває п’яною радістю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сільської ідилії. І як Миклуха-Маклай на острові Нової Гвінеї вивчає побут папуасів, так…
так…
…Маруся верещить:
– Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: «Купіть, баришня: тут запрещонноє про Леніна». І це так серйозно, так підпільно… Ха-ха-ха!.. Максиміліяна Гардена з «De profundis».
Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до «Дикої Кішки», до «Дитячого «Спартака»… а десь «ундервуд» шаленіє, а десь стихійна композиція.
І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це:
– На веранді сидить стара діва й плаче. – «Чого плачете?» – Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар (на веранді) і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме… Га?… Кому вона потрібна?
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
І Маруся так заливається, що прямо – чорт!.. А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак.
Все переплуталось. Стихія.
…А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весни – з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру города, повз міські будівлі, заквітчані червоними стягами. У стягах ходив химерний вітер і перебирав полотнища.
По всій вулиці на всім протязі стояли ватажки світової революції, наче вулиця й справді хотіла, щоб більш було ватажків світової революції.
Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, і були тільки рисунки:
– Так?
– Так?
Звичайно, справа зовсім не в рисунках. Безперечно, ілюзія прекрасна річ, але —
– на жаль, не завше.
…Чуєте, потенціальні підсвинки з «прекрасної синьої свині»?
– Так?
– Так!
…І шумів трамвай.
…– Гражданін, ваш білєт?
Товариш Огре подав гроші.
Минали червоні вітрини. Назустріч курив автомобіль і дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась і Маруся – вперед, назад, навкруги. І знову верещала:
– Це ж прелість, Огре! Чуєш?
Тоді товариш Огре розказав про фантазію некрасивого карлика – про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матеріал для поеми. Але…
– Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет із своєю поемою в редакцію, де сидить суворий редактор із золотими окулярами на носі. Поет дивиться на окуляри, на золоті дротики, і вони нагадують йому золоті австралійські розписи, і, може, далекий Індійський океан, і, можливо, – нарешті! – невідомий південний бігун. Але він ніяк не знає, чому не приймають його поему. І тоді виходить поет із редакції з безпорадною тоскою й рве на маленькі клапті свою поему «Лі-лю-лі».
…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
– Що ж тут смішного?
– Що ж тут смішного? Дурний! Це ж побут революції. Це ж прелість, Огре!
Потім вискочила з трамвая й крикнула:
– До побачення, Огре! До вечора! Буду і я на пародії… Хай живе Пупишкін – голова пролеткульту і його заступник – Мамочка! О-о, як стрінемо Новий рік!.. До побачення, Огре!
…Знову летіли, минали червоні вітрини. Знову!
…І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воістину в той день город жив невідомим загоризонтним життям.