Аліна Борисюк
(Ellin Scotch)
«Сандервік. Книга перша»
Пролог
Одинадцять років тому
- Сонечко… – тітка Ельза співчутливо дивилася в зелені очі світловолосого хлопчика, присівши перед ним. – Може ти все-таки житимеш у нас?
Хлопчик відвернув погляд.
Йому було 9 років. Минуло лише два тижні з того дня… Все пройшло, як у тумані, неначе сон якийсь страшний. Приїхало багато родичів, усі плакали, обіймали його, обіймали тітку і дядька, хто як міг, намагався втішати. Тоді він стояв серед усіх цих людей, притискуючи до грудей фото батьків, і незворушно дивився перед собою пустими очима. Він не плакав - не міг. Не вірив у те, що сталося. Ніколи ще їхній світлий досі будинок не виглядав таким величезним і пустим. Навколо зібралося багато людей у чорному, одні приїхали із найвіддаленіших кутків Японії, інші – із Англії, деякі родичі, навіть, із Данії. Хтось ридав, хтось приголомшено мовчки стояв поруч із дядьком та його сином, кузеном хлопчика, молодшим на рік. Тітонька Ельза прилетіла із Англії першим же рейсом, вибивши квиток на літак ледь не власними кулаками. Приїхала і впала перед хлопчиком на коліна, гірко ридаючи.
Ельза надто любила свого племінника, щоб залишити його тут, в Японії. Після смерті рідного брата Говарда та його дружини Акатсýне, вона ніяк не могла заспокоїтися. Там, у Англії, в Ельзи троє дітей, тоді, коли у другого брата та його дружини лише один син, майже такого ж віку. Звичайно, перевага була на його стороні, та й із самого початку брат прийняв рішення всиновити сироту.
І ось настав час від’їжджати назад у Англію. До відльоту залишалося дуже мало часу, та Ельза все ніяк не могла зрушити з місця. Вона вклякнула перед племінником і зі сльозами на очах благально дивилася в його байдуже обличчя. Серце розривалося. Хлопчик обійняв Ельзу за шию і тихо прошепотів:
- Тітонько… я дуже тебе люблю, ти знаєш… Але я залишуся… Тут мій дім… Ти тільки приїжджай до мене, добре? – схопивши обличчя тітки обома руками, він поглянув їй в очі, і Ельза сумно посміхнулася.
- Сестро… Годі, ми із Мíдорі подбаємо про нього. Він завжди нам був, наче рідний син.
- Тітонько Ельзо, я беру на себе відповідальність за братика! – гордо промовив другий племінник. Ельза лише скрушно кивнула головою і пошепки звернулася до сироти:
- І ти до мене приїжджай, обіцяєш?
- Звичайно…
- Люблю тебе… – вона поцілувала хлопчика в чоло, взяла валізку і зникла за дверима…
Майже рік минув із того часу. Тітка телефонувала часто. Приїжджала вона в Японію два-три рази на рік і цього було так мало. Гостювала вона лише кілька днів, ні на мить не залишаючи своїх племінників. В такі дні наш хлопчик відчував себе неймовірно щасливим, але те щастя на його обличчі могла помітити тільки тітонька Ельза. Час її гостин був для нього найрадіснішим. Коли ще всі спали, він заварював їй чай і приносив у ліжко. Вдень вони ходили гуляти, відвідували храм, розмовляли, а потім збирались усією сім’єю біля каміна, який, приємно потріскуючи, додавав цим вечорам затишності, лагідності та родинного тепла, що ніжно огортало кожного із них. Тітка Ельза завжди мала про що поговорити із тіткою Мідорі, дядько поважно читав газету неподалік, а хлопчик захоплено спостерігав за жіночою розмовою і не зводив погляду із тітоньки, в очах якої відблискувало полум’я каміну і там згасало. Вона була для нього справжнім ангелом і лише її надзвичайно ніжний погляд давав хлопчикові відчути, як насправді сильно вона його любить.
Дядько з дружиною добре до нього ставилися, не обділяючи нічим, брат був завжди поруч, багато в чому допомагав. Дядько був дещо суворий, та ніколи не поділяв дітей на «рідного сина» і «племінника». Проте, поговорити про щось із ним хлопчик не міг. Тітка Мідорі, дуже спокійна та мила, ніколи не сварила, коли щось траплялося, навпаки, майже завжди прикривала витівки дітей. І саме через це племінник намагався не створювати їй проблем, став уважним та обережним. Та незабаром і вона покинула їх через важку хворобу. Хлопцям тоді було по 15 і 16 років. Наступного дня, після її похорону, дядько у відчаї сильно посварився із тіткою Ельзою і після цієї сварки вона перестала приїжджати в Японію.
З того дня минуло майже одинадцять довгих і похмурих років...
Глава перша.
Зараз. Неприємна звістка