- Ось папка із документами студента… – спокійно сказала директор, відволікши обох та вказавши на столик поруч неї. Хатае перевів погляд на Ширао і хотів щось сказати, та Міраі перебила його.
- Не треба… – тихо промовила вона і директор та викладач здивовано глянули на неї. – Я… все зрозуміла… Якщо не хочете – я піду… – вона протягнула руку до папки із документами, та враз Хатае зупинив її, схопивши за зап’ястя. Він розсерджено зітхнув:
- Гаразд. – доктор знову перевів погляд на директора. – Я візьму її…
- Ні! – Міраі аж викрикнула із розпачем у голосі. – Не треба себе змушувати! Мені не потрібен викладач «через-не-хочу»! Краще я піду!
Хатае здивовано дивився на дівчину, але не відпускав її руку. Всі навколо геть принишкли, з нетерпінням чекаючи, що ж буде далі.
- Я… не маю права залишити тебе можливості вчитися тут лише через власні примхи чи невподобання… – тихо, якось надто спокійно чи то лагідно вимовив Хатае. Та раптом владно підвищив голос. – Ти залишишся! Ширао, давай сюди папку!
Міраі не могла зрозуміти, що відбувається. Ще мить назад цей чоловік не виявляв ніякого бажання її навчати, та швидко змінив думку. Він став в ряд до інших викладачів і потягнув Міраі за собою. Вона неохоче стала попереду. Рука Хатае була така гаряча, що її аж в жар кинуло. «Та що з ним не так?!»
- На сьогодні все. Ще хочу звернути увагу новеньких - у вестибюлі на стіні висить Статут Академії. Кожному без винятку наполягаю його прочитати і строго дотримуватися наведених правил. Порушення карається виключенням із Академії як студента, так і викладача. Отож, вітаю вас - тепер всі ви - офіційно прийняті в Академію! – Мізу-сан хитро посміхнулась і попрямувала всередину Академії. Присутні студенти голосно зааплодували, а потім всі вони та їх викладачі почали теж помалу розходитися. Міраі все ще не могла прийти до себе. Вона наче знала, що все буде не так, як у всіх. Дівчина завжди потрапляла в такі ось незручні ситуації і це її сильно гнітило. Вона незворушно стояла, втупившись широко відкритими очима у землю перед собою. Раптом доктор Сандервік поклав руку їй на плече і сухо мовив:
- Кабінет 16 на першому поверсі. Завтра після занять. – і пішов.
«Хочу додому...» – Міраі все ще стояла там. До неї підбігла Намі.
- Все гаразд?
- Не… знаю… – розчаровано прошепотіла Міраі.
- Годі тобі… Ох, у мене такий красень, я напевно весь час червоніла, стоячи поруч нього, – Намі аж сяяла від щастя, – та й у тебе теж красень, молодий і такий гарячий!
- Справді?! – Міраі спантеличено глянула на подругу. – І з якого ж боку він гарячий? Ти бачила, як охоче він мене прийняв?! Угх… схоже, що все до цього моменту було просто раєм…
- Ей… Ти все надто серйозно сприймаєш. А ти помітила, як він на тебе глянув, коли ти на сцену вийшла? Йому аж мову відняло! Це не просто так… - загадково усміхнулась Намі. – Ти ж у нас все-таки красуня!
Міраі розлютилась.
- Що за дурниці ти верзеш?! – та одразу розчаровано понурила голову. – Мені взагалі здається, що я потрапила до якогось деспота…
Та Намі все ще задоволено хихотіла. Вона взяла Міраі за руку і повела в гуртожиток.
Глава шоста
Особистий викладач
Всю другу половину дня Міраі провела в кімнаті. Їй не хотілося нічого робити. Навіть встати з ліжка. Навіть їсти. Та реакція викладача на неї не виходила у дівчини із голови. Їй і справді хотілося додому, адже вона не знала, що чекає на неї завтра.
«Ну чому все склалося саме так? Викладач, який погодився навчати мене через силу… Хоч… він і справді красень… Заглянувши в його очі, можна потонути… от тільки в чому потонути..?»
Вона думала про те, що Намі надзвичайно пощастило із особистим викладачем - професор Хімура ще на вступному екзамені здався їй таким привітним, спокійним, елегантним, таким впевненим і серйозним. Не те, що її. Грубий, похмурий, якийсь наче загублений. Хоч справді дуже красивий. І ті його очі - глибокі і такі сумні, пронизливий пустий погляд і гаряча рука, якою він тримав її руку… Аж досі відчувала той дотик. Та на серці неспокійно було. Передчуття того, що вона може сильно обпектися до того тепла гнітило її весь день.