Міраі так нічого і не їла. Спала вона теж не дуже добре. Надто дивний сон снився їй уночі. Наче той срібноволосий викладач тримав її за руку, не відпускаючи, але тепер його рука була холодною, як лід. І пустий погляд. Раптом він зник, відпустивши Міраі. Навколо непроглядна темрява і якась жінка штовхає її у прірву. Обличчя її не видно. Земля зникає з-під ніг. Хочеться кричати і не виходить. Вільне падіння… хвилину… п’ять… годину… І знову фари, авто..!
Яскраве сонячне проміння збудило Міраі. Воно знову заливало всю її кімнату.
«Треба було заслонити вікно...» – подумала вона, неохоче піднімаючись із ліжка. На годиннику була сьома двадцять п’ять, а заняття починалися о восьмій тридцять. Сонце піднялося досить високо і невеликий промінь потрапляв на ліжко Міраі. Вона заснула в такому положенні, що те проміння світило їй просто в очі.
«Так не піде… Я маю розібратися з цим і хай буде як буде...» – подумала дівчина. Вона швидко зібралась, захопила деякі зошити і ручку і вийшла із кімнати.
Спустившись коридором у вестибюль, Міраі швиденько перевірила розклад, дещо записала у блокнот і вийшла у зовнішній коридор. У Академії ще нікого не було видно. Навколо панувала тиша, лише ранішні пташки весело щебетали, пурхаючи поміж гілками фруктових дерев.
«Кабінет 16…» – Міраі роззирнулась і помітила на стіні коридору таблички із номерами навпроти кожної алейки, які вели до викладацьких кабінетів. Вона згадала, як Намі говорила, що багато з викладачів там і живуть, тобто кабінет викладача – це наче його квартира. «Отже, він мав би бути там… А ось і 16–й номер...» – Міраі зупинилась навпроти алейки, що вела в кабінет її викладача. Їй бракувало рішучості, та за хвилину вона себе опанувала і підійшла до дверей. Тільки вона замахнулась, щоб постукати, як двері різко відчинились і на порозі став здивований Хатае. Він був одягнений у свою уніформу – білосніжну сорочку, штани та жилет темно-зеленого кольору і руді замшеві черевики на товстій підошві. Його сріблясте розтріпане волосся із довгими пасмами гривки спереду трохи прикривали широко відкриті очі кольору світлої кориці, в яких відбивалась чи не вся його душа. Та враз він стримано посміхнувся.
- А ось і ти. Я чекав на тебе, та не думав, що так рано прийдеш.
Міраі аж розгубилась від несподіванки.
- Проходь! – Хатае був якийсь надто збуджений. Та й чи він це був? Вчора Міраі бачила зовсім іншу людину і навіть уявити не могла, що він уміє посміхатися. Вона ввійшла. Всередину кабінету вів невеличкий коридорчик і кількома сходинками вниз переходив у простору кімнату. Прямо посередині кімнати знаходилась кухня, якщо це можна було так назвати. То був стіл Г-подібної форми, більше схожий на барну стійку, кілька високих табуретів перед ним і диван справа від нього, перед яким був невеличкий столик. З другої сторони столу була плита та раковина, кілька тумбочок, очевидно із кухонним приладдям, відгороджені від столу-стійки вузенькими стелажними поличками, на яких стояло безліч пляшечок із якимось рідинами різноманітних кольорів, горщики із невідомими дівчині рослинами. Справа тієї кухні кімната була відділена стіною-стелажем із книгами, за якою стояло широке ліжко, а в другій частині кімнати – громіздка шафа.
В лівій частині кабінету розміщувався великий робочий письмовий стіл, завалений невпорядкованою купою якихось паперів, книг, знову пляшечок; за столом біля лівої стіни – широкий камін, по обидва боки якого стояло багато коробок, кошиків із різними ганчірками, сушеними травами, стосами згортків із пожовклого паперу, ще кілька невідомих вазонів у старих потріпаних горщиках. Зліва від столу знову стелажі із книгами. Загалом, весь кабінет був заставлений непотрібними речами і куди не глянь – суцільний безлад. Стеля цієї кімнати була засклена кольоровими скельцями, завдяки чому в кімнату потрапляло райдужне проміння. Вікна були високими, із темними жалюзі, але відкриті і тому кабінет був дуже світлим. Попри весь цей хаос, атмосфера тут була надзвичайно приємною і легкою, такою затишною… Міраі аж на мить забула, чого прийшла. Та враз вона здригнулася від голосу Хатае.
- Присядь. – тихо промовив він, відсуваючи один із тих високих табуретів і обійшов стіл з іншої сторони. – Ти любиш каву з молоком? – запитав він Міраі.
- А… Ем… Напевне люблю… – вона здивувалась поведінкою доктора. Сьогодні він був такий спокійний і навіть якийсь задоволений.
- Ось… – він протягнув Міраі чашку. – А ось і млинці до кави. Ти, схоже, ще не снідала.
Міраі остовпіла. Та раптом згадала, чого прийшла.
- Ей! Досить вже цього! – грізно гримнула вона.