Теплий літній ранок в передмісті Токіо не віщував нічого поганого. На широкому підвіконні відчиненого вікна у своїй кімнаті спокійно сиділа темноволоса дівчина років вісімнадцяти та читала стареньку, пошарпану книгу. Ім’я автора уже давно було витерте, а назва «Генератор живої енергії» нічого спільного із змістом книги не мала. Проте, ось уже майже половину її Мірáі прочитала з особливим захопленням. Із садку, куди виходило її вікно, долинало щебетання птахів і ще більше заспокоювало і допомагало зосередитись. Міраі вставала досить рано, коли її батьки ще спали. Та, схоже, сьогодні вони прокинулись раніше і з кухні долинав материн голос, зазиваючи дівчину.
- Іду…
Міраі неохоче вийшла з кімнати та спустилася сходами на перший поверх будинку, де була розташована кухня. За круглим обіднім столом, таким великим, що могла б зібратись і уся імператорська сім’я, сидів батько Міраі – Такáро і уважно читав щоденну газету. Поруч нього стояла мама Міраі, Юнáе й щасливо посміхалась.
- Доброго ранку. – в’яло промовила Міраі, сівши за стіл навпроти батька. Раптом вона помітила уважні погляди батьків. Тато відклав газету і зняв окуляри.
- Що з вами сьогодні? – Міраі здивовано дивилась то на маму, то на тата.
- Міраі, мама хоче тобі сповістити приємну новину. Юнае, розкажи…
- Ах, я така схвильована… – Юнае явно була сама не своя. Очевидно, вона мала розповісти щось неймовірне, та Міраі було якось й не спокійно зовсім.
- Ну? – Міраі уже непокоїлась від нетерплячки.
- Доню, ми вирішили... віддати тебе заміж! – засяяла Юнае.
В кімнаті запанувала мертва тиша… У цій тиші якимось вже зловісним здавався стукіт настінного годинника. Міраі завмерла від несподіванки. Батько уважно дивився на реакцію дочки, а вона не змогла вимовити й слова. Широко відкривши очі, Міраі із кам’яним виглядом сиділа, не відводячи погляду від батьків, до останнього сподіваючись, що це такий незрозумілий і прикрий жарт. Вона чекала що ось-ось хтось із них розсміється. Але…
- Ви що… зробити? Заміж..? Як це зроз…?
- Доню, твій наречений із дуже хорошої та впливової сім’ї, аристократ, я б сказала, з прекрасними манерами… – швидко почала мама. – Ах, він багатий і, кажуть, неймовірно гарний!
- Та ви що з глузду з’їхали?! – Міраі різко встала. – Хочете сказати, що ви вибрали мені жениха, навіть не спитавши моєї думки?! Ви знаєте, який зараз рік надворі?!
- А ну сядь! – сердито гримнув тато і Міраі аж справді присіла. – Ти що собі дозволяєш?! Просиділа вдома майже рік, не працюючи і не навчаючись. Ти що, в хікі1 подалась? Може хоч якось за голову візьмешся, одружившись із серйозним чоловіком… Так, досить цих розмов, мені пора на роботу. – батько встав з-за столу, з грізним виглядом взяв свій портфель та ключі від машини і вийшов із дому.
Міраі все ще не могла прийти до тями. Вона так і сиділа за столом, ледь стримуючи сльози. А й справді, уже скоро мине рік, як Міраі «згасає» у великому двоповерховому домі, збудованому руками її працьовитого дідуся, що дав сім’ї Юнарáгі не тільки дах над головою, а й високий соціальний статус і гарну роботу для сина. А все тому, що в день випуску із старшої школи Міраі потрапила в автомобільну аварію і два місяці пролежала в лікарняному ліжку на межі життя та смерті. Дивом батьки та найкращі лікарі Японії витягнули єдину дочку Юнарагі із прірви. Реабілітувалась Міраі ще півроку, як лікарі сказали, що було б добре їй вступити в хороший університет, так би мовити, поміж молодь і знайти себе легше, і здоров’я поправиться. Та Міраі не захотіла. Багато чого змінилось після того випадку в її житті, характер став грубішим, настрій понурішим, а сама Міраі мовчазнішою. Можливо, і витривалішою. Та в ситуації із заміжжям вона не змогла зібрати думки.
- Міраі-тян2, вище носа! – мати поряд і співчутливо посміхнулась. – Ти ж знаєш, я не можу заперечити твоєму батькові. Та й для чого - чоловіка він підібрав тобі, напевно, найкращого в Японії…
- Тобто ти його навіть не знаєш? – Міраі глянула на маму повним розпачу поглядом.
- Ну-у… – Юнае зніяковіла. – Я довіряю Такаро. Та й кажуть, що той хлопець - ну дуже симпатичний…
- Кажуть?! Ти бачила? Бачила?!
- Ні, але…
- То як ти можеш знати, мамо?! А якщо йому насправді 35, а то й 60 років? Якщо він насправді не симпатичний, а старий гидкий скнара? А може він взагалі якийсь збоченець?!