- Досить, Міраі!! Як ти можеш таке говорити? Ти ж його навіть не бачила!
- Отож-бо й воно! Ти теж не бачила! – Міраі ледь стримувала сльози.
- Годі вже! – мати раптом посуворішала. – Ти знаєш про традиції, батькові рішення не обговорюються! Та й такою поведінкою ти прихильності не заробиш. – добавила Юнае та вийшла геть.
Батьки Юнае майже з самого дитинства виховували в ній розумну, хитру та водночас покірну жінку. Вона вміла усе і вродою відзначилась. Після школи закінчила університет економіки та влаштувалась на престижну роботу. Репутацію непохитної жінки напрацювала чесно і без сторонньої допомоги. Саме це й поважав у ній Юнарагі Такаро, який на той момент працював звичайним кур’єром у компанії, де Юнае очолювала відділ бухгалтерії. Та раптом батько Такаро зробив приємний сюрприз синові і привів у дім майбутню невістку - матір Міраі. Ця щаслива історія їхнього кохання та подружнього життя продовжується і до сьогодні - Такаро став директором відомого видавничого будинку, а дружину залишив вдома, як дбайливу господиню і чудову матір їхньої донечки. І ось тепер їхнє «чадо» просто не може отямитись від люті і майже ненавидить своїх батьків, вважаючи, що вони зруйнували її життя сьогоднішньою звісткою.
Весь день Міраі просиділа у кімнаті, заслонивши штори. «І що тепер?... Добре, якщо мій «жених» хоч… Не знаю навіть, що краще – молодий, добрий чи просто спокійний..? Однієї краси не достатньо – що з нарцисом робити? А от якщо він, не доведи Господи, неадекват? Ще запре мене в якомусь підвалі, там і помру!» – Міраі все ніяк не могла заспокоїтись. Наче все життя пішло під укіс. Тисяча образів того чоловіка склалася в її уяві. Проти волі батьків вона піти не могла. Отож надіятись Міраі залишалось лиш на одне – що цей хлопець чи чоловік – порядний і ставитиметься до неї добре.
В роздумах минула й ніч. Міраі думала, що краще вже було б просто зараз із ним зустрітися, щоб хоч знати, що її чекає. Тобто, хто. Вона ледь піднялася із ліжка, відсунула штори. За вікном погода була не кращою, ніж настрій дівчини. Всю ніч і зранку лив дощ, на вулиці було холодно, то ж Міраі навіть не хотілося виходити із кімнати. На годиннику була майже дев’ята. Вона спустилася на кухню. Батько давно поїхав на роботу, матері теж не було. Будинок наче пустував, якщо не враховувати управляючого, який непомітно пересувався по дому та постійно щось перевіряв. Навіть обидві покоївки кудись поділися. Ця пустота ще більше гнітила Міраі. Ввімкнувши кавоварку, вона сіла за стіл і поклала на нього голову… За вікном все ще шумів дощ.
Раптом Міраі почулися якісь звуки. Ледь чутно вони долинали з іншої кімнати, наче з гостьової… «Музика… така знайома… де я її раніше чула?» – подумки запитала себе. Вона перейшла вхідну залу, яка вела до гостьової. На журнальному столику кімнати стояв маленький радіоприймач. Музика лунала із нього. «Зачекайте… це ж радіо із лікарні… Але що воно тут…?» – раптом вона згадала ті нудні сірі дні у лікарняній палаті після того, як пережила клінічну смерть. Та́, ледь блакитна кімната із двома вікнами, постійно закритими жалюзі. Що там було за ними, Міраі так і не знала. Завжди ввімкнене тьмяне світло і радіо, яке часто грало одну і ту ж мелодію. І гіркий запах ліків…
Часто вночі Міраі прокидалася від жахливих сновидінь. Автомобілі, які летіли у повітрі. Вони завжди з’являлись з туману із ввімкненими фарами і вилітали просто на неї. В той момент вона різко прокидалася, іноді із криком. А часом їй снились шкільні друзі, які весь час про щось жваво гомоніли. Вона гуляла з ними передосінніми вуличками, та коли вони збирались переходити дорогу, Міраі навідріз відмовлялась… А іноді їй снились квіти… Переважно троянди помаранчевого кольору, такого яскравого, що засліплювали її і вона знову прокидалася посеред ночі від того кольору…
З того дня, коли Міраі отямилася, її ніяк не покидала думка, що вночі біля її ліжка хтось стоїть, а коли вона прокидається, миттєво зникає… «А якщо це й справді так?» І їй завжди хотілося побачити обличчя тієї людини…
Раптом, перервавши спогади, до дівчини підійшла її шкільна подруга.
- Юна? А… чому мені ніхто не повідомив що ти прийшла? – Міраі оглянулася, але в кімнаті більше нікого не було. – Хочеш кави?
- Так, залюбки! – Юна була така радісна.
- Щось трапилося? Ти така щаслива!
- А-ах! Міраі, нарешті цей день закінчився! Не могла дочекатися! Останній день школи, канікули і нове життя, нові друзі…!
- Зачекай… Як..? Але ж сьогодні…