Раптом всі присутні заворушилися, по аудиторії розійшовся занепокоєний шепіт. Міраі глянула у свою картку і остовпіла: «Дайте максимально відверту відповідь на запитання...»
- Всього одне запитання..? – ледь чутно промовила Міраі.
«Та вони знущаються?! Екзамен у Академії Магії не може бути аж настільки простим...»
- Заспокойтесь, – мовив професор, – все це абсолютно серйозно. Для кожної групи абітурієнтів керівний викладач складає вступне питання на власний розсуд і за будь-якою темою. Це не обов’язково стосується шкільних предметів. На кожне запитання є ряд допустимих відповідей. Якщо ваша потрапляє у список – ви прийняті. Не давайте стандартних відповідей, такі навряд чи вам допоможуть. Кожному потрібно лише проявити фантазію. – професор хитро посміхнувся. – Отож, – він глянув на свій наручний годинник, – у вас є десять хвилин на відповідь. Після того, як її напишете, виходьте із аудиторії і повертайтесь у вестибюль. Коли всі зберуться, ви побачите весь професорсько-докторський склад, що навчатиме нову групу, а також почуєте промову директора нашої Академії. Далі у вас буде одна година вільного часу, на протязі якої зможете зробити собі екскурсію по закладу чи… словом, за вашим бажанням. Аж потім у вестибюлі буде вивішений список тридцяти двох прийнятих студентів… Отож – час пішов!
Міраі була шокована.
«Авжеж, хто сказав що буде легко… Бажаючих тут напевно тисяча… а майбутніх студентів буде лише тридцять двоє...» – вона дивилась у свою картку і наче не бачила запитання. Вигляд у неї був зблідлий і розгублений.
- Все гаразд? – голос професора привів її до тями.
- Т-так…
«Що, на Вашу думку, Ви отримаєте після закінчення Академії?»…
«Що за… Чорт забирай!» – Міраі з жахом перечитувала те запитання знову і знову. Вона не знала, що написати. Один за одним із аудиторії вже почали виходити люди. Міраі розчаровано відвела погляд у вікно. «Усе втрачено… Яка має бути відповідь, щоб я змогла попасти в число студентів… Я не знаю...». Раптом її увагу привернули дві пташки, які безтурботно кружляли собі в чистому блакитному небі: «Хочу бути такою ж, як і вони… нічим не хвилюватися… просто розправити крила і… вперед…» – і тут Міраі схопила себе на думці. «Будь що буде...» – і нашкрябала у картці лише одне слово…
У вестибюлі був повний ажіотаж. Вступники, які встигли написати екзамен, жваво його обговорювали, знайомлячись між собою. Міраі геть поникла.
- О! Міраі! Як екзамен?
- Жахливо…
- Е-е-е? Що таке? У мене було всього одне запитання, із хімії. Я більш ніж впевнена, що написала його правильно!
- У мене теж лише одне запитання… космічне якесь.
- О-о, астрологія чи що..? – Намі здивувалася.
Аж раптом по щоці Міраі скотилася сльоза.
- Ей? Ти чого це? – розгублено запитала Намі.
- Схоже… я втратила свій шанс…
Міраі остаточно розкисла. Її нова подруга не знала що відповісти, лише ніжно погладила Міраі по голові.
- Тридцять дві групи вступників… Приблизно по тридцять осіб у кожній… Із групи – один лише майбутній студент… У мене надзвичайно мало шансів, Намі-сан6.
- Що ж там за запитання таке було?
- «Що, на Вашу думку, Ви отримаєте після закінчення Академії?»…
Намі ледь не упала.
- Що? Вони що, знущаються? – гнівно викрикнула дівчина.
- Т-с-с! Надто голосно! – спохопилася Міраі. – Яка вже тепер різниця…
- Ну вже ні! Це не справедливо! – Намі все не могла вгамуватися.
- Викладач кожної групи абітурієнтів вигадує свої завдання на вступний екзамен. І ряд відповідей на кожне запитання. Якщо відповідь потрапляє в приведений ряд – ти проходиш… – тихо пояснила Міраі. Юкі-сан була приголомшена такою відповіддю.
Раптом у вестибюлі заметушилися, було чути, як всі із захопленням перешіптувалися: «Дивіться, дивіться – ось вони!». Кімната вестибюлю була округлої форми з просторими сходами посередині, встеленими вишневим оксамитом та обрамленими шикарними перилами, що вели на другий поверх. Вгорі вони розходились вліво та вправо, за площадкою в місці розгалуження було величезне вітражне вікно і старовинний годинник із маятником, прикрашений безліччю кованих звивистих елементів. Із обох сторін сходів до площадки почали спускатися викладачі майбутньої групи. Усі застигли, затамувавши подих, заворожені тим що відбувалося. Цей професорський склад виглядав наче легіон чарівників. Усі вони були одягнені в одну і ту ж уніформу, яка, здавалося, ще з Європи минулого століття: чоловіки – у костюми із штанів, жилету та білої сорочки, жінки – у довгі спідниці із широким поясом на талії та блузки кремового кольору із пишними рукавами та жабо на грудях, застебнутими сяючими брошками на шиї. У одних форма була темно-сірого кольору, у інших світло-коричнева, темно-зелена або темно-синя. Всі жінки мали акуратно зібране ззаду волосся. Майже половина викладачів була в окулярах і всі вони до єдиного були високого зросту – чоловіки не менш, ніж 180 см, жінки – не менш, ніж 175 см. Жінок була більша половина – приблизно 17–18 осіб. Всі, крім двох, віком близько тридцяти, решта близько шістдесяти років, серед чоловіків четверо віком менше тридцяти, решта близько тридцяти п’яти-сорока років і один близько шістдесяти років. Та всі вони, попри різний вік, виглядали абсолютно рівноцінно. Кожен своїм виглядом і навіть емоціями на обличчі підкреслював високий статус Академії. Вони були просто вражаючими. Викладачі вистроїлися в один ряд, заклавши руки за спину, і публіка вибухнула шаленими оваціями.