Наші дівчата теж захоплено спостерігали, Міраі просто не могла відвести погляд: «Які ж вони всі надзвичайні...» – і від цієї думки їй стало ще сумніше. «Можливо, я бачу їх вперше і востаннє… Угх, клятий екзамен!» – подумки злісно викрикнула Міраі. Аж ось поперед цих тридцяти двох вийшла дівчина, на вигляд років двадцяти п’яти. Вона була одягнена в таку ж уніформу вишневого кольору, лиш ще з жакетом поверх блузки. От тільки зростом вона була трохи менше, ніж усі інші. У неї було довге, пишне, злегка хвилясте волосся пшеничного кольору, із довгою гривкою, та вузькі окуляри в червоній оправі.
- Це директор «Єви», Ширáо Мізý. – захоплено промовила Намі.
- Вони всі просто неймовірні…
- Міраі, – Намі повернула голову до неї, – я впевнена, що ти пройдеш… – і щиро посміхнулася, підморгнувши їй.
Вона сумно посміхнулася у відповідь зі співчуттям до самої себе і опустила голову.
Директор владним та дзвінким голосом почала розповідати невеличку історію виникнення «Єви», її правила і досягнення, рівень і принцип освоєння знань, і ще, і ще… Потім вона представила кожного викладача. Під кінець промови Мізу-сáма побажала присутнім удачі, незалежно від того, хто буде прийнятим, а хто ні. Її виступ тривав близько півгодини і всі швидко розійшлися.
Після виступу директора Міраі із новою подругою вирішили прогулятися подвір’ям Академії.
- За правилами «Єви» кожен студент потрапляє на навчання до одного із тих викладачів. – провадила далі Намі.
- Звідки ти це все знаєш? – перебила її Міраі.
- Мама розповідала. Отож, – продовжила дівчина, – таким чином кожен викладач отримує свого «особистого студента», якого навчає на протязі трьох років. Хотілося б потрапити до якогось крутого професора… – Намі аж зашарілася. – Ти ж теж цього б хотіла?
- А? Ну… мені якось байдуже, хто це буде…
- Е-ех… так не цікаво… А чому ти так рвалася в «Єву», що ледь батьків вмовила?
Міраі зупинилася і опустила голову.
- Вони вирішили віддати мене заміж… І я не те, щоб не бачила його - навіть імені не знаю. Його вибрав мій батько і лише він знає, хто той чоловік…
Намі вражено дивилася на Міраі і не знала, що сказати.
- Я, – продовжила вона, – втекла від них сюди, в Академію… Якщо провалюся - погоджуся вийти заміж за обраного моїми батьками…
- Оце ти мене шокувала… Надворі уже ХХІ століття, Міраі… а тебе примусово віддають заміж?!
- Я не можу нічого вдіяти! Мій тато дуже строго ставиться до традицій сім’ї. Із моєю матір’ю вони одружилися так само, але вони були знайомі ще до того і симпатизували одне одному… Я не знаю, чи мені пощастить так само… Уявлення не маю, хто він і який… – Міраі геть засмутилася.
- О-ох, це таки проблема… – Намі аж сама засмутилася. Та раптом у неї з’явилась ідея. – Ей… ти ж завжди можеш утекти..!
- Що..? – здивувалась Міраі. – Куди?
- Емм… – Намі задумалась… – Та навіть у мене житимеш. Як моя сестра! – Намі аж утішилась від власної ідеї.
- О-о… тобі не здається, що це буде якось неправильно..?
- Ей! А вийти заміж за чоловіка, якого геть не кохаєш, бо його тобі нав’язали батьки - це правильно?