Міраі була зовсім здивована.
- Я… так не можу…
Аж ось усі почали заходити в приміщення. Намі глянула на годинник.
- О! Нам вже час, там має бути список! Пішли! – і кинулась вперед.
У вестибюлі зібрались чи не всі. На стіні висів довгоочікуваний список. Молодь товпилася навколо того списку і багато хто із них був із розчарованим виразом на лиці. «Страшно… як страшно...» – Міраі сильно розхвилювалась. Вони підбігли до того натовпу. На мить Намі зробила зосереджений вигляд, наче шукала вирішення, а потім схопила Міраі за руку і швидко почала проштовхуватися поміж людей. Підібравшись до списку, вона кілька секунд розглядала його і, знайшовши у ньому своє прізвище, полегшено зітхнула:
- Ех, нудьга смертельна...
На сходовій площадці стояла директор та професор Хімура і уважно спостерігали за тим, що відбувалося біля списку.
- Он вона, бачиш? Темноволоса... – професор звернувся до директора. – Вона написала лише одне слово… Дуже цікава відповідь, проте вона не входить в список допустимих…
- Що вона написала?
- «Свобода» – і професор допитливо глянув на Мізу-сан.
Ширао з хвилину придивлялась до дівчини, очевидно прокручуючи в голові водночас кілька думок:
- Он як, значить… – задумливо промовила вона. – Прийнята. – байдуже вирішила Ширао, одразу розвернулась і пішла. Після її слів останнім, тридцять другим, на очах у всіх в списку з’явилося ім’я Міраі і професор Хімура ступив слідом за директором.
Глава четверта
Тридцять другий студент
Міраі стояла перед списком і боялась в нього глянути. Намі уважно подивилась на неї і поклала їй руку на плече.
- Ну ж бо! – посміхнулася вона.
Міраі підвела голову. Кинула поглядом на список, розгублено ковзаючи по іменах. Раптом аж серце сильніше заколотилося. «Я у списку..! Остання...»
- Я є там… ось, остання… - тицьнула вона пальцем.
- От бачиш? – радісно вигукнула Намі. – Я ж казала тобі, казала! – вона аж підстрибувала на радощах і кинулась обіймати Міраі. – Це просто чудово! Я встигла знайти подругу ще до того, як потрапила у групу.
Міраі від щастя не могла заспокоїтися.
- Ей, мерщій телефонуй батькам! Ти виграла!
Аж тут телефон і сам задзвонив. Дівчата здригнулися від несподіванки.
- Мама… – Міраі глянула на Намі з таким виглядом, наче запитувала, що їй відповісти. – Алло…
- Доню, привіт! То як там у тебе справи? Ти вже здала екзамен?
- Я… я пройшла, мам… мене прийняли в групу…
- Справді?! – скрикнула мати. – Це… добре… – і притишила голос. – Що ж, ти змогла використати цей шанс у свою користь…
- Дякую, мамо… дякую…
Міраі опустила телефон. В голосі матері чітко відчувалась доля розчарування.
- Схоже, мама не зовсім рада, що я вступила… – вона опустила голову.
Намі, кілька секунд обдумавши ситуацію, тихо промовила:
- Ти добилась того, що хотіла. Вони дали тобі можливість і ти впоралась. Годі думати про те, схвалюють батьки твій успіх чи ні. Ти зможеш влаштувати життя на свій розсуд, так, як тобі подобається. – Намі пильно дивилась в очі Міраі. –Починаючи від цього дня, все зміниться на краще. Отож, не переставай бути впертою!
Міраі вдячно посміхнулася. Ця дівчина була такою рішучою, що Міраі на мить почала нею захоплюватись. Саме такої впевненості в собі їй не вистачало. Схоже, що Намі мало хвилювало щось інше, окрім її прагнень, та й невдачами вона, мабуть, не особливо переймалась.
Але насправді ця дівчина просто носила маску безтурботної та дещо байдужої, «так – то так, ні – то ні». Вона жила тільки із матір’ю і та намагалась дати дочці все, що могла, аби Намі легше довелося в житті. Так само і в Академію її відправила, мовляв, навчившись магії, можна значно спростити собі негаразди. Намі не могла перечити матері, оскільки розуміла, що та їй добра бажає, хоч і не всі мамині настанови подобались дівчині. От вона і поступала переважно так, як мати веліла. Намі звикла, що її життя якось іде собі на самотік і їй мало що хотілося змінювати, щоб не виникало зайвих проблем. Отож вона просто собі посміхалася і не показувала оточуючим, ніби насправді щось не так.
- То що, ходімо в гуртожиток? – Намі весело глянула на Міраі і відволікла її від роздумів.
- А… Так, ходімо!
Щойно прийняті студенти розділилися на дві групи - хлопці окремо від дівчат. Кожну з груп зайняли коменданти обох гуртожитків і повели показувати кімнати.