- Вода! – нарешті гукнув хтось із студентів і протягнув відро. Ян різко ухопив його и плеснув воду просто в демона, при цьому викрикнувши заклинання древньою англійською, що складалось всього із двох слів. За лічені секунди вогонь вщух і книга, з якої він вийшов, різко закрилась. В цю мить у бібліотеку влетіла Ширао і нажахано заклякла.
- Щ… що тут… що тут відбулось..? – ледь змогла вона промовити.
- Хіноягі… - тихо промовив Ян і обережно узяв свою студентку на руки. Тіло Міраі було сильно обгоріле, обпалене волосся звисало нещасними короткими пасмами. Всі студенти налякано повідходили, стурбовано перешіптуючись.
- Що тут забув вогненний демон? – приголомшено запитала директор.
- Я не знаю… Нора, схоже, вона теж постраждала… - докинув Ян і поспішно зник, забравши дівчину з собою.
Прокинулась Міраі аж через два дні. Ворухнутися було дуже важко, усе неймовірно боліло і пекло. Перше, що вона побачила – це те, що усе тіло забинтоване: руки, ноги, груди і живіт, шия. Бинти вона відчувала і на обличчі. Дівчина нажахано почала торкатися їх і застогнала від болю. Почувши її голос, із кухні вийшов Ян із засуканими рукавами сорочки і вона різко викрикнула.
- Ні! Не дивись на мене, Яне! Ні…
Та він сів поруч неї і в обіймах відштовхнув назад на подушку. Відкривши її обличчя, яке вона затуляла руками, зажмурився від ніжного довгого поцілунку. Дівчина розгубилась, а він лише спокійно промовив:
- Я сказав усе, що хотів… - і повернувся на кухню.
Що відбувалось, Міраі не могла зрозуміти. Але вона навіть не могла встати із ліжка, так сильно боліло і не слухалось її тіло. За мить Ян повернувся із мискою супу, поклав її збоку на столик і знову сів поруч. Вона налякано відвернулась і Ян лагідно торкнувся її щоки.
- Усе буде гаразд… Довіряй мені. – він дивився на неї таким співчутливим поглядом, що у Міраі із очей покотились сльози чи то від болю, чи від власної немічності. Учитель знову обійняв її. – Ти геть знесилена, треба поїсти. Гаразд?
- Я… не хочу… - гірко промовила вона.
- Послухай… Ти не настільки слабка духом, щоб здаватися. Клянуся, я відправлю винних у пекло, але ти маєш мені посміхатися. Завжди і навіть зараз. – Ян впевнено дивився у її очі, не відводячи погляду. Дівчина здивувалась, почувши такі слова. – Чуєш мене, Міраі..?
- Я… я буду… - тремтячим голосом ледь промовила вона. Ян прижав її до грудей і погладив шовковисте волосся. Воно трохи обгоріло і звисало заплутаними пасмами, та від його дотику швидко відновилось і стало таким, як було до цього.
- Заспокоїлась? – запитав він через кілька хвилин.
- Угу…
- Тоді дозволь тебе нагодувати. – він узяв у руки суп і справді взявся годувати дівчину. Міраі їла дуже повільно, губи і рани на обличчі сильно пекли і розжовувати їжу їй було надто важко. Нарешті, вгамувавши голод, вона заперечливо похитала головою перед черговою міні-порцією. Відклавши посудину убік, Ян задоволено подивився на дівчину і вона від цього трохи знітилась.
- Дякую… смачно…
- Пов’язки потрібно замінити. Ти дозволиш мені це зробити?
- У мене немає вибору… - ніяково відповіла вона. – Я сама все-одно не зможу…
- Тоді пообіцяй мені, що не дивитимешся на рани. Я не хочу, щоб ти їх бачила.
- Гаразд… Я не дивитимусь…
Раптом Ян зник. А за мить повернувся, прихопивши із собою кілька пляшечок.
- Навіщо це? – тихо запитала дівчина.
- Я приготував спеціальний бальзам. Це щоб пришвидшити сам процес загоювання ран і утихомирити біль… Заплющ очі. – наказав він і стягнув із неї ковдру. – Я почну із ніг.
Ян повільно і обережно почав знімати бинти, не відводячи очей від того, що робить. Виглядав він спокійним і зосередженим, наче кожен день таким займався. Міраі сиділа перед ним у одній сорочці та, схоже, його це аніскільки не відволікало. Зате дівчина відчувала сильне збентеження. Спочатку вона відвернулась і заплющила очі, але варто було їй крадькома глянути на нього і вона вже не змогла відвести погляд. Ян не помітив того, як захоплено Міраі слідкувала за його рухами. В той момент вона думала про те, чому її рани не викликають у нього ніякої відрази. Чи, може, то у нього такий фетиш? Але на його обличчі не видно було ні захоплення, ні задоволення. Ні, він робив це якось зовсім незворушно, наче виконував свою роботу. Але такі ніжні дотики, теплі руки, спокійне обличчя. Вправність і майстерність, наче праця досвідченого ювеліра. Він виглядав, мовби справжній ангел, і Міраі мимовільно потягнулась рукою до його волосся, що прикривало лице.