- Ось так. А… тепер… - Ян завмер, глянувши на дівчину. – Мм… що?
Вона не очікувала такого від себе і сильно зніяковіла. Та Ян миттю взяв її за руку і поцілував долоню.
- Щ-що… ти робиш..? – Міраі усім тілом відчула той гарячий поцілунок.
- Ти хотіла торкнутися… чи не так? – лагідно глянув на неї Ян.
- Ні! Я зовсім не…
Та він раптом приклав її руку до грудей.
- Чуєш?.. Навіть від простих дотиків воно б’ється швидше. А чи знаєш ти, як важко витримувати це задоволення..?
- Знаю… - тихо прошепотіла Міраі і ніяково опустила голову. – Але в такі моменти я не відчуваю болю… Твої ніжні руки зцілюють мене, варто тобі лише торкнутися. Голос… Погляд… Обійми… Поцілунки… Чи знаєш ти, як важко витримувати це задоволення… коли кожної секунди ти остерігаєшся свого забороненого кохання… Ти викладач, а я просто тво…
Ян здивовано слухав Міраі, та не дав їй договорити, зупинивши поцілунком. Ще і ще… Намагаючись зупинитися, та ніяк не виходило.
- Менш за все мене хвилюють ці бісові правила! Я так довго на тебе чекав, що у цій вічності заборони взагалі ніщо… Гаразд, потрібно поміняти решту пов’язок… - Ян враз посуворішав і сів позаду дівчини, знімаючи сорочку. – Краще, коли ти не бачитимеш мене. Це, щоб менше тебе бентежити… - він акуратно прибрав її волосся, щоб не заважало. – Я не хотів ритися серед твоїх речей, тому одягнув на тебе свою сорочку…
Коли він закінчив перебинтовувати рани на спині, грудях і животі, знову сів перед Міраі.
- Яне… - тихо озвалась вона, не піднімаючи очей.
- Мм?
- Невже… тебе зовсім не лякають мої рани?
Викладач здивовано глянув на неї, але вже за секунду твердо відповів, анітрохи не сумніваючись.
- Ні.
- Але ж… мабуть, це огидно…
Ян ще більше здивувався і навіть трохи розізлився.
- Що за дурниці ти верзеш? Думаєш, я б займався таким, якби відчував відразу? – роздратовано пробурчав він, перебинтовуючи дівчині руки. Міраі мовчала. «А й справді… Коли він закохався у мене, я виглядала не краще».
- Міраі… - Ян схилився і поцілував її кисть в тому місці, де були рани від опіків. Дівчина захотіла вихопити руку, але, завмерши від несподіванки, не змогла цього зробити і стиснула її в кулак. – Бачиш? Мені не страшно, тому що це твої руки. Руки, що торкаються мене – обличчя, волосся... так ніжно… і так тепло… Я не можу не любити їх, Міраі… Усе буде гаразд, просто вір мені.
Дівчина ледь стримувалась, щоб не розридатися. Ян спокійно продовжив. Він і справді робив це з любов’ю, турботливо і лагідно. Це заспокоювало її і водночас сильно бентежило. Всі його дотики були неймовірно приємними і мазь, що він нею змащував рани, утихомирювала біль. Замінивши пов’язки на руках, він узявся знімати їх з обличчя Міраі. Дівчина розхвилювалась ще більше і заплющилась, але навіть так вона відчувала його погляд.
- Що..? – запитала вона. – Чому ти зупинився?
Ян промовчав. Дівчина повільно відкрила очі і він посміхнувся.
- Ну, тепер я можу продовжити…
- Е? То ти чекав, поки я на тебе гляну? – Міраі аж зашарілась і її очі замерехтіли.
- Ага… - задоволено відповів він і продовжив.
За якусь хвилину Міраі знову озвалась.
- Що то було… там, у бібліотеці?
- Хіноягі… - Ян на мить зупинився і його обличчя перемінилось. – Полум’яний демон. Ти пам’ятаєш, що сталося?
Дівчина задумалась, а потім продовжила.
- Я знайшла у коридорі ту книгу. Подумала, що хтось її загубив і віднесла у бібліотеку. Та Нора змусила мене її відкрити, бо подумала, що вона зачаклована і я умисне принесла її для неї… - вона замовкла. – Яне… звідки взялась ця книга?
- Що сталось, коли ти відкрила її? – якось стурбовано запитав він.
- Ем… Перших кілька секунд нічого. Та потім звідти почало вилітати полум’я і накинулось спочатку на Нору, а потім і мене зачепило… - якось несміло почала Міраі. І раптом підозріло глянула на Яна. – Це… вона так підлаштувала?
- Хм… - учитель задумався. – Думаю, якраз навпаки… По-моєму, та книга була саме для Нори…
- Е-е? Що ти маєш на увазі? – здивувалась дівчина.