- Зачекай… – тихо промовив. – Скільки часу ти знаєш Хатае? – він дивився на неї так, наче ось-ось мав почути зовсім небажану відповідь.
Міраі здивувалась такому запитанню.
- З моменту розподілу… А чому ти запитуєш?
Ян виглядав приголомшеним відповіддю. Емоції на його обличчі чітко дали зрозуміти, що він явно знав іншу історію.
- Тобто, до вступу в Академію ти не була знайома з ним?
- Авжеж ні. Звідки я могла знати його раніше? – ще більше здивувалась дівчина. Ян розгублено встав і пройшовся по кімнаті, з головою поринувши в роздуми.
- Вінсент… – пробурмотів він. Міраі геть не розуміла, що відбувається.
- Яне..? Що сталося?
Він зупинився. Його обличчя було гнівним та серйозним. Якусь хвилину викладач уважно дивився на Міраі, а потім підійшов і знову сів поруч.
- Щось не в'яжеться… ти вступила в Академію і на розподілі нової групи потрапила до Хатае, як його особиста студентка, правильно?
- Яне…
- Як саме ти потрапила в Академію? Чому ти вирішила сюди вступити?
- А… це не зовсім приємна історія. – вона притишила голос і опустила голову.
- Міраі..?
Дівчина відвернулась убік.
- Майже два роки тому мої батьки зненацька повідомили, що збираються видати мене заміж. За чоловіка, якого знав лише мій батько. Вони навіть імені його мені не назвали. Це… була жахлива новина, я не знала, хто він і який. Та раптом натрапила на листівку-рекламку Академії і ледь умовила батьків, щоб відпустили мене на навчання. Я пообіцяла їм – якщо провалю навчання – погоджуся вийти заміж… Пізніше виявилось, що той чоловік, що мав зі мною одружитися – це Хатае… Я наче й зраділа, але ніколи не була до кінця впевнена, що й справді люблю його… – на цьому Міраі замовкла. Ян і сам не знав, що сказати. Тепер він геть нічого не розумів. Він незворушно дивився дівчині у очі, ще раз і ще раз прокручуючи в голові все, що вона сказала.
- Стривай… Ні, ні, ні… Все не так, зовсім не так… - розгублено почав він. - Тоді, у лікарні, я не просто у тебе закохався. Вінсент… я просив його зробити так, щоб ти стала моєю нареченою. Він пообіцяв, що щось придумає. То було за день до від’їзду у Англію – за просьбою тітки Ельзи допомогти їй із деякими справами по бізнесу. Уже там мені зателефонував дядько Вінсент і повідомив, що ти вийдеш заміж за Хатае… - Ян говорив з таким трудом, що здавалося, наче слова із каменю витесував. – Далі він пояснив, що ти нібито вже була закохана у брата і тому дядько не може поступити інакше, аніж віддати тебе за власного сина… Я так і не повернувся із Англії тоді… - тут він замовк і нервово прикусив губу. – Виходить, Хатае зустрів тебе раніше, ніж я. Він випередив мене… Але чому дядько одразу нічого не сказав..?
Міраі приголомшено слухала ту розповідь і з кожним Яновим словом втрачала відчуття реальності. Звісно, Вінсент не зміг відмовити рідному синові.
- Але… я ніколи раніше не зустрічала Хатае… - нервово задумавшись, промовила Міраі.
- Що, як ти просто цього не пам’ятаєш?
- А що, як ти просто знаєш іншу версію…? – сказала вона перше, що прийшло їй у голову і остаточно заплуталась. Вона схопилась руками за голову і стиснула зуби. Її мозок закипав від такої плутаниці і від цього дівчині хотілося просто закричати.
- Я повинен у цьому розібратися, - занепокоєно сказав Ян, - потрібно поговорити із Хатае.
Минуло кілька днів і Міраі помітно поправилась. Ян дбайливо доглядав її і залишався поруч майже увесь час. Зранку він готував дівчині сніданок, потім проводив аудиторні заняття, а далі знову повертався у кімнату студентки і залишався до самого вечора, а іноді й до ранку. Під вечір у Міраі піднімалась температура і він ні на крок не відходив від неї, готуючи різні трав’яні зілля та настійки. Дівчина вже помалу вставала із ліжка і навіть могла самостійно пересуватися по кімнаті. Її рухи сковували бинти, та й рани на тілі не давали спокою. Янові мазі утихомирювали біль лише на кілька годин, а далі потрібно було приймати всякі огидні на смак напої, аби хоч якось полегшити страждання. Та Міраі мовчки терпіла, але більш за все її непокоїло те, який вигляд буде у неї, коли зняти всі ці пов’язки. Напевне, залишаться шрами…
Так пройшло два тижні і дівчина остаточно поправилась. Ян змінював бинти все рідше й рідше, а останніх три дні то й взагалі не чіпав їх і Міраі трохи хвилювалась, адже не знала, в якому стані її рани. Та вони уже майже не боліли, лише було легке відчуття, наче шкіра суха й стягнута.