- Ти вже вкотре мене розчарувала! – сердито гаркнув чоловік із тростиною Норі. – Це ж якою треба бути дурепою, щоб відкрити Книгу вогняного демона? Ще й у присутності Юнарагі!
- Пробачте, Майстре… - винувато шепотіла рудоволоса. – Вона принесла мені ту книгу і сказала, що у коридорі знайшла… Я подумала, що…
- Подумала?! Чим же?! – проревів він. – Ти що, й справді така тупа? Ця книга не для тебе була!
Нора здивовано витріщилась на чоловіка із тростиною.
- Н-не мені? – тремтяче перепитала вона. – А кому?
- Це не твоє діло! Ти не зобов’язана знати все! І не здумай більше чіпати дівчину! Бо якщо вона постраждає – ти не отримаєш нічого із того, що я тобі пообіцяв!
- Я… зрозуміла.
Майстер був такий сердитий, що Нора боялась й глянути на нього. Він відвернувся у бік океану і задумано сказав чи то Норі, чи то собі самому.
- Шістнадцять років я готував його. Ніхто не повинен завадити мені втілити цей геніальний план у реальність. Тим більше тепер, коли я знайшов другу половину Безкінечного магічного потенціалу. – Майстер говорив про ту енергію так захоплено, що його очі й самі заблищали жадобою до тієї магії. – Загалом – пильнуй, Норо! Бо не здобрувати тобі.
«Аякже! У мене свої плани на цю магію…» - роздратовано подумала рудоволоса і вдавано посміхнулась.
- Так, Майстре…
Сьогодні Ян був геть не в настрої. Всі ці думки про те, як Міраі стала нареченою його кузена не давали спокою. Він сидів на підлозі перед каміном. Цьогоріч весна холодна і викладач все ніяк не міг зігрітись. Навіть така улюблена кава не допомагала. Та ще й настирливі думки заполонили голову. Він все думав і думав, не в змозі зв’язати докупи дві версії – свою і Міраі. Можливо, після тої аварії вона просто забула, що знала Хатае раніше? Або й справді не знала. «Ні, так не годиться… Я мушу поговорити із братом» - занепокоєно думав він.
Раптом у кабінет ввійшла Міраі. Дівчина присіла поруч на волохатий килим і уважно глянула на учителя.
- Усе гаразд? Ти якийсь стривожений…
Ян відволікся від своїх думок і посміхнувся.
- Я просто задумався. Ти сьогодні пізно… - Ян помітив, що дівчина якась неспокійна. Він прибрав пасмо волосся, що прикривало її обличчя і вона відвела погляд, дещо збентежившись.
- Ем… я була зайнята… - якось невпевнено відповіла вона і її очі замерехтіли. Тут Ян зауважив, наскільки вона приваблива у золотистих відблисках полум’я та призахідного проміння, що лилось крізь вікно і окреслювало ніжні риси її обличчя. Замилувавшись, аж сам зніяковів.
- Міраі… знаєш, у чому справжня причина мерехтіння твоїх очей? – тихо запитав він її і дівчина здивовано глянула. – У тому, що при народженні ти отримала другу половину Безкінечного магічного потенціалу. Першу отримав я… Вона тягнеться одна до одної, щоб з’єднатись. І очі сяють тому, що підкріплена вона сильними почуттями. Саме тому разом ми можемо більше… - раптом він схилився ближче до неї і пильно глянув у очі. – Подумай сама – як би не абсурдно звучало, але я закохався у дівчину, яку збив ледь чи не на смерть. І ти теж попри все це змогла мене покохати. Бо так мало статися, Міраі! Те, що ми зустрілися – це не випадковість. Ні вперше, ні вдруге.
- До чого ти ведеш? – слова Яна навіть трохи лякали Міраі. – Хочеш сказати, що все це фальшиво? Це несправжні почуття?
- Ні… Ні! Я кохаю тебе по-справжньому. Навіть, якщо б ми залишились без цієї магічної сили, почуття нікуди б не зникли. - він лагідно обійняв її. - Міраі, - Ян прижимав дівчину все сильніше й сильніше, сховавши лице у її волосся, – моя маленька Міраі… Я… я так кохаю тебе…
Від тих його ніжних слів вона геть зніяковіла.
- Яне…
- Яке ж це щастя, - шепотів він, - що я зустрів тебе ще раз… Що зміг тебе забрати… Яке щастя… - і притискував її до грудей так, що аж стукіт Янового серця дзвенів у голові Міраі.
- Дозволь мені залишитись тут… До самого ранку… - тремтяче попросила дівчина. Ян схвильовано зазирнув у її очі і поцілував.
Міраі сиділа в нього на колінах. Він цілував її всю – губи, вилиці, ніжний рум’янець на щоках… Стягнувши з її пліч легеньке платтячко і прибравши назад шовковисте волосся, цілував шию, ключиці і руки… Повертався назад і знову цілував губи, міцно притискаючи Міраі до себе. Її пальці заплуталися у волоссі Яна. Його дотики і поцілунки були такими гарячими, що вона аж тремтіла. Дівчина боялась лише одного – що він зупиниться. Та руки Яна не зупинялися. Ледь торкаючись, він проводив ними по її плечах, спині, кінчиками пальців однієї руки ковзав по її шиї і трепетно цілував з іншого боку. Він наче насолоджувався тими короткими дотиками до її ніжної фарфорової шкіри. Міраі аж здригалась, відчуваючи гаряче дихання Яна, коли він підносив губи до її вуха і лагідно, ледь чутно шепотів її ім’я. Зараз він був так близько, що та його присутність спопеляла тіло дівчини зсередини. Він цілував її, не перестаючи. Міраі потягнулась руками до ґудзиків на його сорочці і почала повільно її розстібати. Вона провела кінчиками пальців по його грудях, зупинилась на мить, відчувши стукіт Янового серця, продовжила, дотягнувшись його шиї. Усе навколо перестало існувати, її мозок наче відключився, поступившись відчуттям. Вона взяла його обличчя у долоні і зазирнула в ті глибокі зелені очі. Нарешті в них можна було побачити не гнітючу пустоту, не ту приховану печаль, а вогник маленького щастя, ім’я якого він не переставав видихати.