- Яне… - тихо і ласкаво мовила вона.
- Що? – хлопець посміхнувся. Він боявся – один необережний рух – і ця делікатна, витончена дівчина може просто зникнути, знову залишивши його самого у цьому вицвілому світі. Лише вона одна своєю усмішкою насичувала кольори навколо. Лише вона змушувала його серце битися частіше. Лише її бачив поряд… Він накрив своєю її маленьку руку і поцілував зап’ястя, долоню, тоненькі ніжні пальчики.
- Яне… - очі Міраі знову злегка замерехтіли. Вона заплющила їх і торкнулась своїми губами Янових, обвивши руки навколо його шиї. Він схопив її руками за талію.
- Не відпускай мене… ніколи, чуєш? Ніколи… - благально шепнула дівчина. Її голос бринів, а слова наче вирвалися із самих глибин душі.
- Міраі… Я… я не можу… якщо ти не зупиниш мене зараз – я вже ніколи не зможу жити без тебе…
- А ти… не живи без мене! – на очах дівчини тремтіли сльозинки. Після цих слів Ян остаточно здався. Він повалив Міраі на підлогу, міцно схопивши її за обидва зап’ястя, і притиснув її за руки до землі так, що вона не могла й поворухнутися. Кілька секунд він схвильовано дивився у її очі, а потім закрив рот поцілунком і…
Раптом дівчина налякано зіщулилась і він завмер. Коли спробував продовжити, Міраі ще більше затремтіла, стиснула губи і зажмурилась.
- Що таке? – занепокоївся Ян і раптом усе зрозумів. – Ти… вперше чи що?
Міраі нічого не відповіла, лише відвернулась і злегка почервоніла. Це було трохи неочікувано для хлопця. Якусь мить він здивовано дивився на неї, трохи розгубившись, але потім нахилився ближче і прошепотів на вухо гарячим подихом:
- Тоді… розслабся. Я хочу, щоб ти відчула це по-справжньому…
На ранок Міраі прокинулась і помітила, що Яна поряд не було. Вона сіла і закуталась у плед. Відчувала дівчина себе не зовсім комфортно після того, що сталося. Біль був не сильний, але надто неприємний. І голова така важка, наче думки в ній у каміння перетворились. Раптом позаду неї нізвідки з’явився Ян і поцілував шию, ніжно обійнявши за плечі. Міраі аж здригнулась.
- Ось. – він протягнув їй склянку із якось рідиною.
- А… що це за гидота? – скривилась вона і Ян засміявся.
- Просто випий і тобі стане краще.
Дівчина швидко зробила кілька ковтків і склянка опустіла. Вона скривилась ще більше і прикрила рот рукою.
- О боже… На смак ще гірше, ніж я собі думала…
Ян обійняв її міцніше і задоволено примружився. Міраі зніяковіла. Він обіймав її так ніжно і так закохано, так трепетно, що серце аж виривалося із грудей. Навряд чи вона шкодувала…
Глава тридцять друга
Підземелля
- Міраі… - тихо звернулась до дівчини Намі перед останнім заняттям, потягнувши її надвір подалі від цікавих очей. – Здається, я накопала щось дуже цікаве.
- Ти про що? – якось занепокоєно перепитала Міраі.
- Бібліотека… це не просто кімната із книгами… і Нора не просто бібліотекарка. Якось, зайшовши туди за потрібними книгами, я помітила один надто дивний стелаж. Самі книги теж дивні…
- Намі… Ми у Академії Магії… Тут кожна книга і не тільки книга дивна. Згадай лише вогненного демона. – Міраі спробувала її заспокоїти.