Епілог
Майбутнє у очах
- Вже стемніло, Яне…
Він роздивлявся таке спокійне обличчя дівчини і все ще не вірив, що таки зустрів її тут. Він розігнав настирливі думки і відвів погляд. За вікном тієї маленької лондонської кав’ярні, де вони сиділи удвох, ішов невеличкий сніг, повільно і обережно, наче пух, опускаючись на дерева, будинки та перехожих.
- А й справді… Ходімо, я відведу тебе до готелю.
Ян ішов поволі, задумано опустивши голову і ввіткнувши підборіддя у свій шарф. Міраі теж мовчала. «Може, не варто йому було говорити про свої здогадки..?» - дівчина вже шкодувала про ту розмову. Але її й саму непокоїли підозри. Раптом Ян зупинився. Міраі здивовано оглянулась на нього.
- То був я тоді… - понурий вигляд Яна сам за себе говорив, що слова йому даються вкрай важко.
Міраі розгублено дивилась на нього, не розуміючи, про що йдеться.
- Я був тоді за кермом… - ще тихше промовив він і до неї раптом дійшло. Ян пригнічено продовжував. – Та аварія, в яку ти потрапила більше трьох років назад… То був я…
У горлі наче клубок застряг. Хто б міг сказати їй, що, приїхавши у Англію, Міраі дізнається таку правду? З кожною мілісекундою серцебиття пришвидшувалось, пульс відстукував у голові монотонний ритм. Щодалі слова Яна ставали нечіткими, а земля під ногами втрачала свою твердиню.
- Я… кохаю тебе… - раптом швидко випалила вона.
…І тут Ян забув, що мав сказати далі.
- Що..? Ти… що? Але ж я…
- Байдуже! – Міраі боялась, що, усвідомивши його слова, забуде те трепетне відчуття кілька годин назад, коли він тремтяче сковував її тіло обіймами. Забуде, що вже закохана у нього.
Вмить Ян ступив крок назустріч, ухопив її за руку і, притягнувши до себе, поцілував. Так гаряче, що дівчина ледь втрималась на ногах. Він обпікав її губи поцілунками і розумів, що не в змозі зупинитись. Більше ніколи… Ні відпустити її більше. Та Міраі й не опиралась…
Нарешті Ян опанував себе і глибоко вдихнув.
- Міраі… - прошепотів він. - Я прийшов у Академію за тобою, сам того не розуміючи. Залишся зі мною… Кілька днів назад я бачив у твоїх очах те, що перевернуло моє життя. Я бачив майбутнє. Дядько Вінсент… Він убивця…
- Що..? – приголомшено перепитала дівчина.
- Нора… спільниця Вінсента. Вона тут була тільки для того, щоб розлучити тебе з Хатае. Це єдине завдання, яке поставив їй Вінсент, коли зрозумів, що помилився. Але все пішло не так і Нора перевернула його плани у свою користь та продовжила полювання на твою магію. І твоє життя… - боячись нічого не пропустити, Ян говорив так швидко, що Міраі не встигала слідкувати за ходом його думок. Голос тремтів і думки спліталися у хаос. - Ти мала стати моєю нареченою із самого початку. Тому, що я… я ледь не убив тебе тоді і закохався, щоночі приходячи до тебе у лікарню… Ти мала стати моєю ще тоді… - із болем промовив хлопець. - Але Вінсент побачив те сяйво у твоїх очах. Знаєш, чому вони сяють? – Міраі заперечливо похитала головою. – Бо у тебе друга частина надзвичайно сильної магії. А перша у мене… Він побачив її і відчайдушно намагається отримати. Заради неї він пішов на убивство моїх батьків… і не зупиниться ні перед Норою, ні перед Хатае… Мені не потрібна сила, яка не рахуватиметься із життям моїх рідних. Я вже втратив батьків і не хочу ще раз пережити подібне… - Ян замовк.
За якусь мить він упав перед дівчиною на коліна.
- Мені не вистачить життя, щоб заслужити твоє прощення… Але, благаю…
- Яне… Я залишусь поряд. – присівши, вона зазирнула у його очі і посміхнулась. – Я готова відмовитися від усього. Віддай йому її, цю магію… Мені вона теж не потрібна. Я вже знайшла те, що шукала…
Ян розгублено слухав її і усвідомлював, що вона таки неймовірніша. Раптом він міцно обійняв її. Міцно-міцно…
- Міраі… моя маленька Міраі… Як же сильно я кохаю тебе…
Сніг падав і падав, вкриваючи мереживним покривалом двох дивним чином закоханих у обіймах просто посеред сяючої різдвяної вулички у самому центрі Лондона.
- Увійдіть! – за столом свого вишуканого кабінету сидів світловолосий чоловік, уважно переглядаючи папери. Поруч на столі лежала тростина. – Яне? Синку! Не очікував тебе побачити! – радісно вигукнув він.