- І як я міг на це повестись, га? Дідько б тебе узяв, Дате! Я випаскудив через тебе всю мантію! – на останніх словах він гнівно підвищив голос і зник, знову з’явившись перед братом, ухопив його за одяг на грудях і кинув у купу листя.
- Годі! Сорене, зупинись! Досить… - Дортерус ледве віддихувався чи то від сміху до сліз, чи від боротьби із братом.
- Ні, не все! – злорадно відповів той і змахнувши крилом, засипав його купою листя.
- Здаюсь! – знову розсміявся Дат. – Ти… ти молодець, Сорене… Я можу тобою гордитися…
Сорен спочатку здивовано дивився на брата, а потім і собі розреготався.
- А в пустелі й справді було так нічогенько. Якщо порівняти з тутешньою погодою, там тепленько!
- А-ха-ха! Може тебе ще раз туди відіслати?
- Дідька лисого! Я вже знаю дорогу назад.
Нарешті Дортерус, досхочу насміявшись, підвівся і став струшувати із себе листя, приклеєне багном.
- Нам пора повертатися. Зайду ще до тебе, Дате, маю дещо забрати із лабораторії.
Вже майже годину Юі чекала на Дортеруса в його кабінеті. Вона не могла придумати, куди він запропастився. Знудившись, вона спочатку гортала якусь книгу, та вона видалась їй зовсім нецікавою, і дівчина, вирішивши ще трохи почекати, стала заварювати собі чай. Дортеруса все не було і це навіть стало її трохи дратувати. Зазвичай його не доводиться шукати, адже він нікуди не пропадає. Та лише встигла вона взяти чашку із запашним чаєм, як двері прочинились і в кабінет ввійшли обидва Сандервіки, голосно хихочучи. Побачивши їх, вона аж випустила той чай із рук.
- Що… що сталося? – перелякано дивилась вона на них.
Хлопці, уважно розглянувши здивоване обличчя Юі, знову розреготалися.
- Нічого, нічого… - махнув рукою Дортерус, не в змозі заспокоїтися. – Ми просто тренувалися. Провіряв Соренові знання септори…
- Бачила б ти своє обличчя… - сміявся Сорен.
Нараз Юі розлютилась.
- Тільки погляньте на себе! Ви схожі на бродячих собак! І ще й регочете?!
- Ну, не злись… - почав було Дортерус. – Дай тебе обійму…
- А ще чого?! – крикнула вона і очі Юі засяяли. – Зараз як візьму поліно – одразу обійматися перехочеш! Бігом в душ! І зніми з себе це… Агрр!
- Гаразд, гаразд, не сварись… - винувато погодився Дортерус і скинув із себе мантію разом із сорочкою.
- Ей, не роздягайся перед нею! – роздратовано вигукнув Сорен.
- Мені не вперше… - бовкнув Дортерус і Юі почервоніла.
- А ну не патякай! – вона аж кипіла. – Я чекала півтори години, щоб подивитися на вас, замурзаних багнюкою і обліплених листям?! Тобі це так не минеться, Дортерусе!
Сорен лише хихотів, і раптом Юі гнівно обернулась до нього.
- Тобі теж!
- Я взагалі тут ні до чого! – розгубився той. – Він сам мене потягнув на тренування!
- Тренування? Тобто ти завершуєш навчання септори? – щиро здивувалась вона.
- Ага. Дат навіть мене похвалив сьогодні. Неабияка щедрість! – підморгнув він Юі і швидко попрямував сходами в лабораторію, забравши звідти щось, і зник.
Юі мимоволі задумалась. Це було дуже добре, що брати Сандервіки після стількох років знайшли спільну мову. Вони так весело тут з’явились кілька хвилин назад… Усі в багнюці і ли́сті, проте задоволені й щасливі. Це безперечно чудово, і Юі заспокоїлась.
Вона подумала й над своїми успіхами в магії. А вони були на дуже й дуже високому рівні завдяки тому, що її навчав не хто-небудь, а сам Дортерус. Він і справді неперевершений маг… Та й Сорен теж. Він дуже наполегливий і впертий, кмітливий і розумний. Ще б трішечки попрацювати над характером, зробити його трохи м’якшим – і він би був мрією для кожної жінки.
«Ах, і обличчя… хоча, це вже деталі» - Юі мимоволі посміхнулась. Її не налякали шрами Сорена, коли він зняв перед нею маску вперше. І не викликали якоїсь огиди. Тож, це й справді, напевне, не матиме значення для дівчини, якій по-справжньому сподобається цей демон. От тільки фіолетове сяйво його очей не віщувало нічого доброго і Юі це непокоїло.
Глава п’ята
Розкриття таємниці
Минуло кілька тижнів і впритул наблизилась зима. Перший сніг з’явився зовсім несподівано, вкривши своєю ковдрою все навколо ще з темної ночі, та й зараз не переставав падати. На диво, холодніше не стало, а, начебто, навпаки. Деякі запізнілі квіти, що росли біля Академії, бідненько скоцюрбились під вагою сніжних шапок і ледь-ледь майоріли з-під них. Осінні кольорові барви приховала під собою зима, застеливши білосніжним простирадлом, немов очистивши світ від бруду.