- Що ще я маю знати про останній рік навчання? – запитав він Хілберта.
- Практика в одній із п’яти Академій. Два місяці. Тебе ми відішлемо в ту, яку сам забажаєш відвідати. Окрім, звісно, Британської.
- Я зрозумів. – Сорен подумав, що це чудова можливість розширити свої знання. Звісно, він і не хотів би вертатися на практику в Академію в Камбрії. І не у Академію при Університеті в Данії. І, напевне, не в Японію, це занадто. – Австрія або Норвегія. Кудись туди.
- Як скажеш. – посміхнувся Хілберт.
Опісля перевірки всіх документів і кволих розпитувань Моріуса, що зажадав особисто побачитися із срібноволосим Сандервіком, хлопець пішов облаштовувати кімнату. Університетський гуртожиток був розділений на сектори, кожен з яких складався із однієї великої кімнати, яку можна було б назвати вітальнею, де стояли шість робочих столів і великий камін, шести спалень та ванної із трьома душовими кабінами. Так звана вітальня була доволі просторою, світлою, із м’якими кріслами біля каміну, двома диванами, величезними книжковими стелажами і волохатим килимом, що встилав всю підлогу. В кожній спальні було ліжко, невеличка шафа із дзеркалом та столик із табуретом. Індивідуальних кухонь, як у Академії, не було – Університет забезпечував студентів триразовим харчуванням у їдальні. Це ще тоді створювало для Сорена невелику проблему, адже йому не тільки доводилось їсти наодинці, а й начаклувати собі замість маски лише її шматок, який би прикривав ліву вилицю і трохи щоки. Тоді не треба було б її знімати. Та й байдуже було Соренові на тих, хто зацікавлено роздивлявся його привабливе обличчя, особливо дівчат, що те й діло червоніли від одного його погляду. Ніяк не розумів Сандервік, що так притягує до нього жінок? Його пронизливі холодні очі, чи те, що він так старанно приховував шрами на своєму обличчі?
Сорен тяжко зітхнув і відчинив двері сектору. Всередині було вже троє хлопців. Вони здивовано оглянули його, коли той зайшов, та Сорен і не озвався. Навіть не привітався. Йому було байдуже, хто вони, що собою являють, і з якого взагалі курсу – знайомитись не хотілося. Мантій на них не було, тому визначити за кольором підкладки він не міг. Він підійшов до своєї спальні, відчинив її, недбало жбурнув валізу на ліжко, і повернув назад. Майже пересік вітальню, як один із хлопців гукнув його.
- Ей! – підійшов він ближче і Сорен зітхнув. Йому геть не хотілося ні з ким розмовляти, особливо якщо той зараз стане його розпитувати.
- Я поспішаю. – буркнув він.
- Я тебе надовго не затримаю, не будь таким неввічливим. – озвався знову хлопець. – Я – Марк Ру́тберг, із Німеччини. Закінчив Академію у Австрії, зараз студент третього навчального року, а це, - він махнув рукою у бік двох інших, - Е́ван Лейс і Джо Бе́ртон. Вони із Англії, обоє закінчили Академію при Університеті.