Що не кажіть, але Академія вразила данця своєю вишуканістю й величністю, і він подумав, що Мортен, зводячи усі ці будівлі, мав неабиякий смак. Він зупинився перед входом і розглянув помпезний ризалі́т4. Поміж вікнами він був прикрашений різними каріати́дами5, проте не античними, а щось більш схоже на кельтські божества; головний вхід огороджувала півкругла балюстра́да6 із такими ж півкруглими сходинами, а сам вхід був обрамлений двома піля́страми7 із багатим са́ндриком8. Перед Академією росли низенькі декоративні деревця, злегка притрушені пухнастим снігом. Одразу й годі було вгадати, що то за дерева, та хлопець подумав, що цвітуть навесні вони зовсім непогано і вкривають подвір’я чудовим ароматом.
Хвильку із задоволенням порозглядавши фасад, він увійшов всередину. І знову роззирнувся. Всередині було студентів ще більше, ніж надворі, й за кілька секунд після того, як він ввійшов, усі погляди знову були прикуті до нього. Це вже дещо роздратувало данця, проте він не показав цього і став підніматися сходами уверх. Навколо можна було навіть почути захоплені перешіптування студентів. Авжеж, це йому доволі лестило, та він намагався не прислухатись, аби не почути й слова про себе. На площадці він звернув вліво, аби далі піднятися на третій поверх. Та лиш він знову звернув, як зненацька зупинився і обернувся у бік внутрішнього дворику. Якихось кілька хвилин він непорушно стояв, придивляючись, а потім втішено посміхнувся і повернув назад.
Після зникнення із Академії директора, сера Юго, в планування самого приміщення закладу внесли деякі зміни. Тепер внутрішнє подвір’я було частиною власне Академії – воно було огороджене із усіх сторін округлими стінами і засклене зверху вітражним куполом. В сонячну погоду сюди вливалось кольорове проміння, осяваючи майже кожен закуток. У тому місці, де коридори Академії не охоплювали цей круглий зал, спорудили стіну із великим вікном та південним виходом із неї. По периметру стін зали із стелі тонкою стіною лилась вода, збираючись в пристінну канавку, – так званий фонтан. Посеред того залу був невеликий круглий квітник, в центрі якого росла низенька акація, що на превелике диво срібноволосого цвіла зараз, в грудні. Її оточували різноманітні квіти – троянди, ібе́риси, гібі́скуси, лілії, бего́нії, ромашки, пурпурний карео́псіс і багато-багато незабудок по краю квітника. Сам квітник огинали навколо дерев’яні лавочки, пофарбовані у білий. Попід стіни зали теж стояло кілька лавок, а при виході у величезних круглих горщиках росли дві туї.
Біля того квітника вовтузилась худенька й невисока постать, вкутана світлою мантією із капюшоном, що сповз трохи набік і дещо заважав. Із пліч падали довгі пасма густого, світлого, майже білого волосся, неоднаково розділеного із правого боку і приховували миловидне обличчя, а ніжні, тендітні, здавалось, ніби фарфорові, руки вискубували із квітника засохле листя. Захоплена своїм заняттям, Лілліан й не помітила, як у ту залу тихо ввійшов данець і став спостерігати за нею. Мить він зацікавлено слідкував за її рухами, потім тихо обійшов залу кількома кроками і став так, щоб Лілліан могла його бачити.
- Це просто неймовірно, що вона цвіте в такий час… - тихо сказав він, посміхнувшись.
Лілліан нарешті відволіклась від квітника і підняла голову. Якийсь час вона мовчки вдивлялась у обличчя срібноволосого, звівши брови й напружуючи пам’ять, і раптом її обличчя змінилось щирим здивуванням.
- Е́ріане? – Ліллі все ще не могла повірити, що й справді бачить його перед собою.
Еріан лише посміхнувся, зблиснувши жовтими, неначе у змії, очима. Він стояв за кілька кроків від дівчини, заклавши руки за спину і прикривши срібною мантією, прикрашеною внизу пурпурним орнаментом, з-під якої виглядала оксамитова темно-червона підкладка і такі ж темно-червоні замшеві черевики.
- Ти все така ж, як і у дитинстві. Виросла у справжню красуню. Стільки років минуло із нашої останньої зустрічі… - із якоюсь ностальгією в голосі озвався данець.
Лілліан нічого не відповіла. Вона насилу впізнала Еріана, бо й справді востаннє вони бачились, коли їй було років вісім.
«Хм, не тільки я красунею виросла…» - задумалась вона, розглядаючи прикрите зверху довгими до очей пасмами срібного волосся обличчя данця.
- Що ти тут робиш? – запитала вона.
Еріан знову посміхнувся і підійшов трохи ближче.
- Мене прислали сюди із Університету, щоб перевірити, чи все у цій Академії йде належним чином. Звісно, я й без перевірки міг би запевнити дядька Моріуса, що тут все гаразд, проте він був надто наполегливим. Хто зараз директор? – поцікавився хлопець.