- Не ти… - тихо заперечив він.
Лиш почула Лілліан його голос, як серце вмить шалено забилося. Їй хотілося розплакатися на радощах, та дівчина ковтала сльози.
- Ти не винна у тому, що у світі панує зло…
- Еріане… - Ліллі підняла голову і Еріан їй посміхнувся. Його очі все ще злегка мерехтіли.
- Ніхто не очікував, що Лінда, знаючи те, що я не Еберг, розповість усе Моріусу в найбільш невідповідний момент.
- То чому мої очі не засяяли?
Еріан посміхнувся. Він сів і, потягнувшись рукою до обличчя Лілліан, відгорнув назад спадаючі пасма її волосся.
- Гадаю, активувати мою магію треба було по-іншому… - він узяв її обличчя у долоні і поцілував. А коли розплющив очі, то побачив, як очі Лілліан сяяли так само. – Ось так.
Він поцілував її ще раз і дівчина відчула, як її шкіра на руках і шиї стала трохи поколювати. Еріан пробудив у ній магію, запечатану Мортеном, і зараз вона розходилась по тілі Лілліан сяючими завитками. Ось чому вона й сама завжди думала, що ілюзія, і навчалась магії, бо була не в змозі використовувати свою. Всередині все переверталося. Вона відчувала такий приплив сил, неначе в неї хтось вселив життя заново. Голова крутилась, серце калатало і бракувало повітря.
- Що це? – вражено видихнула Ліллі, оглядаючи свої руки.
- Твоя магія.
- Моя? А твоя? – здивувалась вона.
- Свою я уже забрав. – ніяково всміхнувся він і обійняв її.
Поки всі спали, Дортерус перемістився у поселення, перед тим оглянувши руїни Академії. Видовище було болючим. У сяйві місяця місце, де раніше стояла така велична споруда, зараз скидалося на попелище. Та щось таки завадило Фламові зруйнувати її до кінця – у нічній імлі бовваніли шматки ризаліту і подекуди ще вціліли статуї кельтських божеств. Там, де був вестибюль, по розламаній підлозі валялись обгорілі штори із гербами Академії. Мабуть, Флам намагався їх підпалити, та вони не згоріли дотла. Майже неушкодженою залишилась і частина сходів. Вони обривались на площадці, де стояла статуя крилатого мага у мантії. Тепер від нього залишились лише уламки, розкидані сходами і підлогою вестибюлю впереміш із шматками стін і колон. Як не дивно, книг із бібліотеки не було видно жодної і Дортерус припустив, що їх розібрали студенти й викладачі.
П’ять відокремлених кабінетів виглядали ще гірше. На їх місці зостались такі самі купи уламків. Сандервік підійшов туди, де стояв його кабінет і похмуро зітхнув. Розгрібати все він не бачив сенсу і не мав на те часу. Тепер все це лише сміття. Постоявши так трохи, він перемістився у поселення магів.
- Сорене! - покликав він його, коли повернувся. Лиш ввійшовши, Дортерус здивовано поглянув на Еріана. – О… Як ти почуваєшся?
- Краще, ніж я міг би уявити. – посміхнувся той.
- Я радий це чути, Еріане.
За мить униз спустився Сорен, а з суміжної з вітальнею кімнати, потираючи очі, вийшов Хілберт.
- Збираймося. Нам не можна тут залишатися.
- І куди ж ми підемо? – скептично глянув на брата Сорен і заклав руки.
- У Еллейсвуд.
- Що? Ми не можемо з’явитися коло Академії, Моріус чи Флам за лічені секунди знайде нас там! – роздратовано відповів Сорен.
- Ми не будемо від нього тікати…
- Тікати? – перебив його Сорен. – Я нічого не говорив про втечу, але для того, щоб повернутися у Академію, нам потрібен хоч якийсь план і підготовка.
- А хіба ви всі не готові до цього? – озвався докірливо Дортерус, нахмуривши брови, і Лілліан здивовано переглянулась із молодшим Сандервіком. – План у мене є. У поселенні я знайшов будинок, де ми зупинимось. І попередив батьків та Екторіну. Вони будуть там зранку. А ви із Рос, - Дортерус обернувся до Хілберта, - повертайтесь назад. Ви повинні залишитись у Данії і, якщо щось піде не так, – дайте знати.
Глава двадцять восьма
Ще один Еберг і змій-захисник
Вільяма шукати не довелось – він сам привів Сорена, куди було треба. Ледь наставав світанок, Дортерус, узявши із собою Юі, перемістився у Еллейсвуд. За ним прийшли Лілліан із Еріаном і наостанок Сорен та Карін. Японка одразу попросила його відвести її в гуртожиток, щоб прихопити тепліший одяг.
- Я зачекаю тебе тут. - він обперся на поручень сходів у коридорі гуртожитку. – Не барись.
І задумався. Здогадки, що привели його й брата до Уіла, як мага, не давали Соренові спокою. Він ніяк не міг зрозуміти, як його колишній однокласник, що ніколи не вчився належним чином, виявився магом. І, хоч він не знав цього точно, все ж гадав, що вони із Датом не могли помилитися. Єдине лише незрозуміло, для чого Вільям підбирав ранених магів. Це було основною загадкою. Бо якщо той данець, для якого він це робив, виявиться Моріусом і приведе їх усіх сюди, фінал буде невтішним. Сила силою, але якщо їх там в десятки раз більше – усіх їх тут перетворять на рабів, у звичайних людей чи відправлять у Безодню, в так зване «чистилище». Звідти неможливо буде вирватись… Стільки часу там були його батьки, та вихід так і не знайшли.