Раптом Сорен відволікся – Карін щось надто довго вовтузилась у кімнаті. Він вирішив увійти, але коли ухопився за ручку, двері виявились зачиненими. Він пошарпав її кілька раз і, розізлившись, перемістився у кімнату Карін. Та її там не було. Сорен схвильовано заглянув на кухню, у ванну, вийшов на балкон і глянув униз – від Карін й сліду не залишилось. Він ще покликав її кілька раз, проте ніхто не озвався.
«Що за… - розлютився він. – Тут точно хтось на неї чекав…»
- Хто б ти не був, краще не жартуй зі мною! – сердито гукнув він. – Я обов’язково її поверну, а тебе вб’ю, виродку!
За мить він перемістився у будинок, де усі вони зупинились.
- Карін… на неї хтось чекав у її кімнаті в гуртожитку… І забрав. Який же я дурень, що не зайшов всередину разом із нею… - у Сорена було таке гнівне обличчя, що, якби він зустрів зараз того поганця, розшматував би на куски, неначе скажена собака.
- Хто її міг забрати? – стривожився Дортерус.
- Не інакше, як Вільям… Вона тільки йому могла б бути потрібною. Цей виродок вирішив, що може в хованки зі мною гратися?! – ненависно шипів Сорен.
- Вільям? – Юі здивувалась. – Але…
- Учора ми з Сореном дійшли висновку, що Вільям – маг. – відповів Дортерус.
- Маг? – Еріан задумано прикусив пальця. – Чому я раніше про це не подумав..? Просто майстер маскування, якщо це так…
- Годі! – лютував Сорен. – Куди він міг щезнути?
- Ми не можемо знати навіть напевне… - розгублено озвалась Ліллі. – Він може бути де завгодно, тут, в Данії чи Японії…
- Японії? – Дортерус чомусь нахмурив брови і хотів ще щось додати, як раптом Сорен перебив його.
- Цить… - він відвернув голову убік і прислухався. Всі принишкли. – Я щось чув.
- Надворі..?
- Сорене…
- Ні, це поклик… - сказав він і обернувся.
- Стривай, я з тобою! – Дортерус поклав йому руку на плече і вони зникли.
- Хм-м… - вдоволено протягнув Вільям і злорадно вишкірився. Він стояв посеред вестибюлю у японській Академії, міцно тримаючи за руку поперед себе Карін й приставивши їй до горла ножа.
Сорен повільно й насторожено ввійшов. Його очі гнівно палали. Хлопцеві завжди важко було контролювати свій гнів, проте в такій ситуації він щосили тримав себе в руках. Діяти потрібно було дуже обережно. Сорен примружив очі і навіть трохи здивувався, коли побачив Уіла. Вірніше, він навіть не одразу його упізнав. Волосся у нього було довше, ніж зазвичай, й уже срібного відтінку, і великі очі кольору ртуті, прикриті коротесенькими срібними віями, неначе покритими інієм. Окрім цього його обличчя не змінилось - рівненький ніс, як під лінійку, гострі вилиці, масивне підборіддя… Й така ж огидна посмішка із дивовижно рівними та білими зубами. Він тепер був вищим і його спортивну статуру приховувала довга мантія кольору соковитого бордо. Як у Моріуса…
- Цікава ж все-таки ця штука, магія… - в’їдливо озвався Уіл. – Що? Ти не в шоці?
- Нащо тобі Карін? – спокійно запитав Сандервік.
- О, ти зразу переходиш до діла! Хочеш знати, що в мене за кльовий план? Я тобі розповім… Не пручайся, Карін! – він притиснув ножа сильніше, проколовши кінчиком леза тонку шкіру на її шиї, і звідти потекла цівка крові. – Спочатку я дуже скаженів, коли дізнався, що Карін віддала перевагу тобі, хоч я теж маг. Та вона не знала, навіть не підозрювала, тож можна їй це пробачити… Але потім один мудрий чувак підказав мені, що це навіть на краще. Це дівчисько нібито й симпатичне, і далеко не тупе, і у магії вправне… То я вирішив, що краще вам зійтись… - він сичав слова просто Карін у вухо. – Тут ти мав би спитати, нащо, але ти ж весь такий крутий, тому мовчиш, щоб виглядати ще пафосніше… А для того, щоб поки я її оце зараз тримаю під лезом ножа, ти віддав їй свою магію… Ну і, ясне діло, цього разу я її в тебе заберу. Із такими подвійними здібностями вона стане мені неабияк в пригоді!
Уіл глянув на Сорена і переможно розплився задоволеною гримасою. Він чекав відповіді, проте Сандервік мовчав. Той усе приглядався до Вільяма, до того, чи є в нього іще щось із зброї, окрім ножа, як він стоїть і як тримає Карін. Пусте базікання його мало хвилювало, він майже не слухав, про що говорив Уіл.