Юі вражено слухала розповідь Дортеруса і не йняла віри в те, що чула.
- Тобто… як сприяти? – схвильовано перепитала вона.
- Вона затримала мене у тій Академії, щоб ми із тобою зустрілись… - посміхнувся він. – Саме тому вона наполягала, щоб ти зі мною подружилась, але ти взяла й утекла.
Юі розгублено мовчала.
- Для того, - продовжив Дортерус, - щоб темна магія, яка дісталась тобі від Сорена, не могла тебе знищити, потрібно було взаємне кохання. Саме воно й очистило тебе від фіолетового полум’я. Тож усе гаразд.
Глава третя
Здивування
Весь той рік Соренового навчання пройшов зовсім спокійно. В Університеті ніколи нічого не траплялося дивного і через це йому іноді було навіть нудно. Та, зрештою, він пригадав один випадок ще на самому початку першого року його навчання, коли на Юго, який був старшим на рік і теж навчався там, напав демон. Соренові довелось захищати брата і це обернулося для нього дуже неприємно, то ж він подумав, що таки добре, що нічого не траплялося.
Практика, на яку його відіслали у Австрію, принесла багато користі і теж жодних неприємностей. Хоч назвати той час приємним теж не можна було. Своєю маскою і грізним, вічно незадоволеним виглядом Сорен лише відлякував. І не лише студентів – усіх. Ну, майже. Цікавих жінок не бракувало ніде і відчайдушні із них будь-якою ціною намагалися заволодіти інформацією про його обличчя, а то й зробити фото. Але нікому таки не вдалося. Жодна із жінок не цікавила Сорена так сильно, щоб відкрити їй своє обличчя. Та й довіряти їм взагалі не можна – обов’язково щось вибовкають. Небагатьом вдається досконало зберігати таємниці.
Він пригадував, як відкрив своє обличчя Юі. Вона була єдиною жінкою, хто заслужив такий привілей. Окрім, звісно, Лілліан та тітки Есс. Тоді він зробив це для того, щоб завоювати її довіру і схилити на свій бік, та це видалось йому не так просто. Сорен добре затямив, що красти жінок, які належать не йому, аж ніяк не варто. Якщо б це сталося, Дат точно йому б цього не пробачив. А він і так немало завинив перед братом. Саме тому Сорен не убив тоді Юі, хоч і справді збирався. Він побачив сяйво в її очах. Таке ж чисте, як і у Дортеруса та Юго. Як в усіх, тільки не в нього. Іноді він гадав, що той демон, від якого він захищав Юго, поселився у ньому. Та зробити із цим Сорен нічого не міг. Він не знав, із чим має справу, та навіть якби зрозумів – самому йому не впоратися, він був у цьому певний.
- Годі витати у хмарах, Сорене. Ось. – Дортерус відволік його від спогадів, попутно змішаних із роздумами про вселенські проблеми в його житті, з’явившись в його кабінеті із величезною купою книг, таких старезних і розтріпаних, що Сорен раптом аж схвилювався, боячись, що вони розсипляться в прах від одного лише погляду.
- Що це? – здивовано оглянув він їх.
- Це ще не все…
Дортерус зник і за хвильку з’явився знову, цього разу із такою ж купою громіздких згортків.
- Моє навчання вже закінчилось. – сердито відказав той. – Нащо ти стягуєш до мене все це?
- Твоє навчання закінчиться тоді, коли освоїш септору. – спокійно відповів Дортерус.
Сорен раптом розгубився. Те, про що він не насмілювався просити брата, Дат сам йому приніс.
- Тобто… ти збираєшся навчати мене… септорі?
- Хіба не очевидно? – перепитав брат, зацікавлено поглядаючи на його вражене обличчя.
- Я… я просто не очікував… І я не заслужив.
- Давай я буду це вирішувати, гаразд? – Дортерус посміхнувся. – Коли-небудь в тебе з’явиться жінка, яку тобі потрібно буде захищати. Так переконливіше?
- Що?! – обурився Сорен. – Глузуєш з мене? Поглянь лише на моє обличчя. – Сорен тицьнув пальцем на свою ліву вилицю. – Ти справді думаєш, що знайдеться така, яку не буде лякати ось це?