Аліна Борисюк
(Ellin Scotch)
«Сандервік: Ворожнеча братів. Книга друга»
Глава перша
Букет ромашок
- Тітонько Есс… - перед невеличкою могилкою стояв срібноволосий хлопець, стискуючи у руці букет ромашок. Спокійний вітерець розвівав пасма його волосся, прикриваючи глибокий і сумний погляд кольору крижаної блакиті. – Як гадаєш, мама знала про братову неприязнь до неї?
На його обличчі проступила легка злість і квіти в руці він стиснув ще сильніше.
- Ходімо, Со́рене… - не знаючи, що відповісти, тітонька Есс встала із лавочки і поправила шарф. Надворі була вже не зовсім тепла погода. Сонячна, суха і злегка вітряна. Хоч і вересень ще, але геть наче на грудень насупився.
Сорен лиш ще більше нахмурився. Приклякнувши, згріб опале кленове листя з могилки і поклав перед нею букет.
- Я сумую за вами… - тихо прошепотів, торкнувшись золотистих літер. Ще якусь мить постояв, прокручуючи в голові щось, і пішов слідом за тіткою.
- Ти не відповіла мені… - тихо озвався Сорен.
Есс глянула на нього і важко зітхнула.
- Що я маю сказати тобі, синку? Ви обоє для мене, як рідні діти… Я не можу стати ні на сторону Дóртеруса, ні на твою.
- Я не прошу тебе приймати чиюсь сторону! – Сорен вже трохи розсердився. - Я все розумію, та одне мене бентежить – як можна було так ставитися до рідної матері? Ненавидіти її за те, що вона японка??!
- І тим не менше, він одразу ж після смерті батьків поїхав саме у Японію щастя шукати… - зненацька до розмови приєднався і Ю́го. В його очах виднілась така ж неприязнь до Дортеруса, як і у Сорена.
- Отож-бо! Ти знаєш, скільки разів він приходив відвідати могилу батьків? Ні разу, тітонько, жодного разу за десять років!!! – хлопець аж палав од гніву.
- Це справді дивно – ненавидіти все, що хоч найменше пов’язано із Японією, але ж таки поїхати туди навчатися магії і зустріти дівчину, імовірно - японку, щоб одружитися… - задумливо промовив Юго. – Не інакше, як відсутність здорового глузду. Ех, занадто важка логіка для мене…
Сорен вже геть кипів від люті. Ще й Юго підливав масла у вогонь.
- Годі, хлопці, припиніть! – прикрикнула тітка. – Я не шукаю йому виправдання і вас не прошу. Вирішив одружитися із вигоди – ну й нехай. Аби не закінчив так, як дядько Ві́нсент, в погоні за ще більшою магією…
Хлопці лише здивовано переглянулись між собою.
- Дортерус дорослий і сам вирішує свою долю, - продовжила тітка Есс, - керуючись власними уподобаннями і моральними принципами…
- Моральними принципами? – перепитав Юго.
Сорен аж зупинився.
- Це ж яка мораль спонукає ненавидіти власну матір, тітко?!
Враз між ними трьома запанувала напружена мовчанка. Тітка розгублено дивилась то на Сорена, то на Юго, не знаючи, що відповісти. Менш за все вона хотіла ворожнечі між рідними братами. Юго теж не знав, що добавити. Йому й самому було цікаво почути відповідь, та мати так і не промовила нічого. Не дочекавшись гідної відповіді, Сорен гнівно повернувся і попрямував уперед. За якусь мить Юго мовчки повернув вслід за братом.
За вечерею хлопці майже не розмовляли. Сорен почував себе дещо винним перед тіткою, адже задавав їй запитання, на які вона й справді не мала відповідей. І злитися на неї попросту нема за що. Одне його тішило – Юго, його добрий друг ще з самого дитинства, завжди був із ним однодумцем. Та й Лілліан підтримувала Сорена не менш. Наче рідна сестра.
- Тітонько Есс… - не піднімаючи очей, тихо озвався Сорен. – Вибач за сьогодні… За десять років я все ще не зміг змиритися із їхньою смертю…
- А що сталося? – Ліллі здивовано перевела погляд із Сорена на маму.
- Нічого такого, Ліллі. – озвався Юго. – Ми сьогодні їздили на кладовище і там зав’язалась дещо неприємна розмова.
- Про Дортеруса? – перепитала Ліллі так впевнено, наче чула ту розмову.
- Угу… - роздратовано буркнув Сорен.
Тітка Есс мовчки спостерігала і непокоїлась все більше й більше.
- Усе гаразд, сину… - тихо відповіла. – Я й сама не можу зрозуміти дій Дортеруса, та вдіяти щось, зупинити його, аби не накоїв біди, теж не можу… - в голосі тітки відчувався гіркий присмак провини.
- Це не твоя вина, тітонько! – спробував переконати її Сорен.