- А чия, Сорене? – із ще більшим болем промовила Есс. – Після смерті твоїх батьків я взяла на себе відповідальність виростити вас, як своїх дітей… Та, дивлячись на вашу поведінку, гадаю, що не справилась…
Юго та Ліллі приголомшено дивились на матір.
- Що… Та що ти таке говориш?! – не витримавши, викрикнув Сорен і піднявся з-за столу, стукнувши по ньому. – Навіть не смій такого казати! Це не твоя вина! Не твоя!!! – очі його палали лютим вогнем. - Це всього лиш жадоба влади! Сліпа зверхність Дортеруса приведе його на край пропасті. Я не маю підстав звинувачувати його в смерті батьків, хоч моя інтуїція вперто твердить мені, що це він, вже десять років! Лише одне скажу впевнено – винні обов’язково будуть покарані! Я стану для них демоном, що переслідуватиме нічними кошмарами до самої смерті!
Випаливши ці слова, Сорен різко розвернувся і попрямував геть. Юго і Ліллі понуро мовчали, лише тітка Есс важко зітхнула і теж встала з-за столу.
- На добраніч, діти…
Глава друга
Перше знайомство
У Японії цьогорічне літо видалось дуже дощовим. Калюжі не встигали висихати, як знову нізвідки набігали хмари і починало лити, як з відра. Люди, звиклі за все літо до такої похмурої погоди, вже й не ховалися. На вулицях мерехтіли різноманітні парасольки, то з’являючись, то зникаючи в щоденній метушні.
На подвір’ї Академії щораз більшало й більшало студентів. Лишилось всього два дні до початку навчання, а гуртожитки були вже майже заповнені. В сутінках академічної бібліотеки тьмяно мерехтіла лампадка і лунав шелест сторінок старих книг.
- Невже цього року тепла не дочекаємось, Но́ро-сенпа́й1? – байдуже гортаючи якусь книжку, протягнув її підопічний.
Нора мовчки вдивлялась крізь мокре вікно, занепокоєно вишукуючи серед постатей щось знайоме.
- Наче й не змінилось нічого… - так само байдуже відповіла бібліотекарка. - Цей навчальний рік почнеться на місяць швидше, а надворі таке похмуре літо… Ніби за пару днів уже жовтень…
Хлопець скоса зиркнув на Нору і невдоволено хмикнув.
- Нудно тут… - недбало відкинувши книгу, обперся на стелаж і скривився. – Одні невдахи у цій Академії…
- Годі скиглити! – розсерджено гаркнула Нора.
- А що? Я три роки гнив у камбрійській Академії Магії, вичікуючи на особливу студентку англійської крові, та вона мені так і не трапилась… І ось уже другий рік даремно стирчу тут.
- Нічого. Цього разу я приготувала тобі маленький сюрприз. Як і обіцяла, що допоможу знайти її, ту дівчину. Терпіння, друже мій, терпіння! – якось надто піднесено прощебетала Нора.
Раптом в глухому досі коридорі почулись чиїсь кроки і за мить в бібліотеку ввійшла дівчина років вісімнадцяти в легкому світлому плащику і з кольоровою парасолькою в горошок.
- Ю́і!!! – радісно вигукнула Нора. – Нарешті… Як ти сюди дісталась, дорогенька? – рудоволоса невпинно метушилась довкола дівчини.
- Добре, тітонько. – спокійним голосом відповіла дівчина і здивовано глянула на хлопця. Той аж рот роззявив, заворожений красою племінниці рудоволосої. Ще б пак – сріблясте довге волосся Юі відблискувало у світлі лампадки діамантовими іскорками, а гострий погляд сіруватих очей холодно пронизував наскрізь, наче каплі дощу за вікном. Маленька, тендітна – вона здавалась такою ніжною й беззахисною. І лише очі… Такі незвичайні.
- Витри слюні! – насмішкувато шепнула Нора до помічника. Та він і не глянув на сенпай, не в змозі відвести погляд від чарівної зовнішності дівчини.
- Ти… ти ж не японка, правда? – в захваті промовив він.
- Що? – Юі здивовано втупилась в зелені очі незнайомця. – А ти ще хто?
- О, люба, це мій по...
- Те́ррі Спе́нсер! – перебив він Нору. – Я закінчив у Англії таку ж Академію Магії і приїхав сюди в пошуках щастя.
Нора лише приголомшено витріщилась на нього.
- Он як… - монотонно вимовила Юі. – Що ж, хай щастить. Тітонько, я лише на хвильку, мені потрібно до Мізу-сан. Я залишу в тебе парасольку, гаразд?
- Авжеж, доню. Ти ж іще зайдеш?
- Звісно, тітонько. Документи на вступ у тебе? Дай мені їх, будь ласка. – забравши папірці, Юі байдуже зникла за дверима бібліотеки.
- Що ти мелеш?! – роздратовано прошипіла Нора до хлопця. – Який ще Террі Спенсер?
- Хто вона? Твоя племінниця? – у свою чергу не вгавав він.
Нора, зрозумівши, шо він не заспокоїться, важко зітхнула і сіла в крісло.