« - Дат не любить тебе, матусю… Не так, як я!
- Ну що ти, синку…»
Тоді мама часто гладила Сорена по світлій голівці, заспокоюючи. Ввечері приходила в його кімнату і приносила світлячків. Тоді хлопчик думав, що вони справжні... Уривки пам’яті виринали знову і знову, повертаючи в таке важке минуле.
За кілька днів до загибелі тато розповів Сорену одну важливу річ. Раніше він ніколи не ділився із ним таємницями, адже біля нього завжди вертівся Дортерус, завжди він усе знав про батька, що той робив і куди ішов… Завжди. Іноді Сорену здавалося, що вони із братом розділені між батьками. Та цього разу тато тихо покликав молодшого в свій кабінет і замкнув двері на ключ.
« - Синку… Щоб не сталося, завжди пам’ятай те, що я тобі зараз розповім…
- А що має статися, тату?..»
Тоді Сорена не жарт занепокоїла та розмова. Тато наче відчував, що скоро їх із мамою не стане…
« - Після школи ти обов’язково повинен навчатися магії, зрозумів? Розвивай її так наполегливо, як тільки зможеш. Коли станеш вправним, шукай другу частину твоєї магії, шукай її! Вона може бути де завгодно – добре дивись. А коли зустрінеш – нізащо й нікому не віддавай! Як би важко тобі не було, як би багато перешкод не стояло на твоєму шляху – не здавайся. Магія – це величезна маніпуляція, вона захоплює твій розум, зір і слух. Не піддавайся! Будь упевненим у собі… Обіцяєш, сину?»
- Угх… - роздратовано шепнув сам до себе Сорен. - Де ж мені шукати цю бісову магію?! - він відкинув голову назад, обперши її на поручень крісла. В каміні все ще потріскував вогонь, помалу гаснувши.
«Якби ж ти був поруч, тату… Якби ж пояснив…»
Сорен занепокоєно гадав, що ще трохи, і Дортерусові вперті пошуки другої половини магії увінчаються успіхом і тоді його годі буде зупинити. Брат уперто переконаний, що уся справа саме у дівчині.
- Справжній бісів диявол! - спересердя стукнув кулаком про підлозі хлопець. – Я не можу допустити, щоб він отримав наді мною перевагу.
Та підсвідомо Сорен все ж розумів, що Дортерус і так сильніший.
- Юі-тян! Давненько не бачились! – до дівчини підбігла На́тсумі і обійняла її.
- А чого це ти якась невесела? – пробурмотіла Хота́ру.
Подруги невпинно щебетали, обступивши Юі з обох боків. Дівчина лише нелегко зітхнула.
- Пусте… - неохоче відповіла. – А чого це ви ще тут?
- У Англії навчання із жовтня починається, отож літо у нас із Хотару трішки довше!
- Он як… Може, хоч вересень буде теплішим, аніж усе літо… - сумно пробурмотіла Юі. – А вступний коли?
- 28 вересня…
На якусь хвильку дівчата замовкли. Хотару із Натсумі лише з хвилюванням поглядали на Юі. А вона наче уникала зустрічі поглядом, всім своїм єством втілюючи невдоволення.
- Як там Академія? – знову озвалась Хотару.
- Я… я навіть не знаю… - сумно протягнула Юі. – Пройшло лише кілька днів, а я вже хочу покинути навчання…
Дівчата лише здивовано переглянулись.
- Не уявляю, з чого почати… - присівши на лавочку, Юі взялась розповідати. - Террі… Дивний помічник моєї тітки у академічній бібліотеці… Як же він мене дістав! – злісно прошипіла дівчина. – Вбив собі в голову, що стану з ним зустрічатися.
Подруги ще більш здивувались і почали хихотіти.
- Нічого смішного! – гримнула Юі.
- А що за Террі? – перепитала Натсумі.
- Я ж сказала – помічник моєї тітки у бібліотеці Академії.
- Я не про те. – спокійно відповіла подруга. – Який він, звідки? Гарний?
Юі на мить задумалась.
- Зовні наче й симпатичний… - вже спокійніше почала дівчина. – Наскільки я зрозуміла, він, як і я – наполовину англієць. Назвався мені Террі Спенсером, та зовнішність у нього радше японська – темне шоколадне волосся і зелені очі… А ще у нього приваблива родимка на вилиці під правим оком… Але щось мені підказує, що це несправжнє його ім’я… - розмірковуючи, Юі примружила очі і незворушно дивилась перед собою в нікуди. – Коли він представився, тітка якось дуже здивовано на нього поглянула…
- Хм, а чим же він тобі так не сподобався? – поцікавилась Хотару.
- Нічим не сподобався! – буркнула Юі, знову розізлившись. – Дратує мене його зухвала і самовпевнена морда!
Дівчата знову захихотіли.