- Це… перехід? – здивовано запитала Юі.
- Так. – Дортерус підійшов до Юі і поклав їй у руку три пляшечки із зеленими рідинами. – Заховай їх надійно. У мене теж є кілька. Це – «виходи». Про всяк випадок.
- Який такий «випадок»? – Юі аж перемінилась.
- Екстрений. – спокійно посміхнувся Дортерус. – Я піду першим. Ти за мною за кілька секунд. Готова?
- Угу… - уже тремтячим голосом відповіла дівчина.
Лілліан схвильовано очікувала, а Сорен все не знаходив собі місця. Дортерус підійшов до дверей і повільно відчинив їх. З прочинених дверей зяяв непроглядний морок. Суцільні сутінки. Юі та Ліллі переглянулись. Так само повільно Дортерус ступив крок уперед і темрява поглинула його. Важко видихнувши, Юі зібралась слідом за ним, та раптом Сорен ухопив її за руку.
- Дай сюди пляшечки. – озвався він до неї.
- Що..? – дівчина спантеличено обернулась. – Але…
- Нора сказала, що туди маю йти я, а не ти. Дай пляшечки.
Юі тремтячими руками витягла їх із кишені і протягнула Соренові.
- Ти упевнений? – так само здивовано перепитала його Ліллі.
- Ні! – сердито відповів Сорен. – Але я вже вирішив.
Він узяв пляшечки із «виходами» і так само зник у мороці «переходу», зачинивши за собою двері і вони вмить щезли.
- Не переживай, Юі. Сорен знає що робить.
- Якого біса?! – Дортерус аж ніяк не очікував, що Сорен піде за ним. – З якого переполоху ти зайшов, а не Юі?! Ще й двері зачинив!
- Угу. Вигнати мене не зможеш. – байдуже сказав той. – Охолонь.
- Чому ти? – не міг зрозуміти Дортерус.
- Годі! Ти мене дратуєш! – огризнувся Сорен. – Що тебе не влаштовує? Те, що з тобою в Безодню піде твій брат? Ще один Сандервік, який не так вже й менше від тебе знається з магією?
Сказав це і вперто попрямував уперед. Дортерус здивовано вислухав його і мовчки подався вслід за ним. Наздогнавши, тихо озвався:
- Вибач. Я просто не очікував.
Сорен нічого не відповів, лиш сердито примружився, розглядаючи попереду доріжку.
Шляхом у Безодню слугувала вузька стежка, вимощена пласкими чорними камінчиками величиною з долоню. По обидва боки стелилась трава, подекуди всіяна дивними білими квітами, які швидко зацвітали й за кілька секунд в’янули й засихали. Сорен скоса зирнув на них. За кілька метрів від стежини так само справа й зліва виднілись у тумані дерева. Загалом, все навколо скидалося на негустий ліс, вкритий важкою імлою.
- Ти вже був тут, чи не так? – тихо мовив Сорен. – Розповідай, що й як.
- Не так вже й є про що розказувати. Перед тобою вузька доріжка і краще не звертати із неї убік, інакше одразу загубишся. Все це – величезна і, можливо, безкінечна ілюзія. Дивись. – і Дортерус зупинився та торкнувся рукою трави на обочині. Та миттю розсипалась у коричневий пісок. – Якщо відійдеш убік, «краєвид» навколо тебе може кардинально змінитися і стежки ти більше не побачиш. Так можна надовго заблукати, поки знайдеш шлях. А ще – загрузнути у болоті чи сипучих пісках. Або трава раптом перетвориться у воду і потонеш.
- Лігво диявола… - тихо додав Сорен. – До речі, всі стежки ведуть туди?
- Сподіваюсь. Цього я не знаю напевне.
- Тобто ми йдемо і не знаємо, куди?
- Щось схоже на те. – погодився Дортерус.
Якусь хвильку вони обоє мовчали. І потім знову озвався Сорен.
- Дате… не знаю, чи зможу коли-небудь спокутувати всю ненависть до тебе, та…
- Ти не винен. – перебив його брат. – Тобою маніпулювали із самого дитинства і з цим важко було щось вдіяти. Хто ж знав..? Так що не переймайся.
І знову вони замовкли. Непомітно пейзаж навколо змінився і вони вже йшли через пустелю, в якій росли водорості.
- А подорож обіцяє бути захоплюючою. – оцінив природу Сорен. – Що далі?
- Та короткою. – додав Дортерус. – Здається, ми прийшли.
Попереду виднівся ще один вхід у темряву, схожий на арку в якійсь стіні. І більше нічого. Хлопці переглянулись і обережно рушили далі. Не так вже й темно було в цьому довгому коридорі. Один за одним на стінах, виринаючи з них, траплялись смолоскипи, що розсіювали тьму. Здавалося, тим тунелем вони йшли ще довше, аніж через ліс та пустелю. І навколо мертва тиша. Так тихо, що аж дзвеніло у вухах.