- Lavígri sámador rismórt esparfé águiros dústrez zanphós!
Опісля цього заклинання Мортен став розсипатися у порох. Він сміявся до останнього, немов розраховував на те, що це ще не кінець.
Коли із голови професора Еберга посипались останні піщинки, його вже неіснуюча магія відпустила Сорена. Кітсуне, змахнувши хвостом, замела у прірву все, що залишилось від Еберга і раптом перетворилась у жінку.
- Радий вас знову бачити, Інарі-сан. – озвався до неї Дортерус. Нарешті він міг говорити самостійно.
Інарі вражено заклякла, оглядаючи все навколо.
- Тільки не кажи мені, що ми знову у Безодні? – здивовано перепитала вона.
Дортерус нічого не відповів. Із стелі зали, де вони знаходились, раптом почали обвалюватись шматки каміння і сипався пісок. Він підійшов до непритомної вовчиці оогамі і узяв її за руку, прошепотівши щось. За секунду Югуре отямилась і так само здивовано оглянулась. В решту статуй так само повернулась вкрадена Мортеном магія і вони миттю порозбігались коридорами.
- Треба йти звідси. – занепокоєно мовив Сорен.
- Поновимо контракт? – хитрувато глянув Дортерус на Інарі. – Лише на час викладання. Ви знову будете на тих самих посадах у Академії і за тими ж правилами. Лиш на магію я вашу не претендую. Інакше – вибирайтесь звідси самі. – і він витягнув із кишені дві пляшечки із виходом.
Інарі перелякано дивилась то на Югуре, то на Дортеруса, не знаючи, що сказати.
- Гадаю, мені варто погодитись. – тихо озвалась оогамі. – Інакшого виходу й так немає.
Інарі мовчки підійшла, до Дортеруса і потиснула йому руку, після чого між ними у повітрі з’явився сувій контракту. Дортерус узяв його в руку.
- Зберігання залишається за мною. Я слова дотримаю, ви й так це знаєте.
Він протягнув Інарі одну пляшечку із зіллям.
- Через вихід пройти можуть лише двоє. Один вам, один нам. Зустрінемось у Академії. – і, замахнувшись, розбив пляшечку.
- Стривай! – раптом спохопився Сорен. – А Нора?
Дортерус раптом спохмурнів. Він геть про неї забув.
- Ми мусимо йти, Сорене – прохід уже відкритий. Вона й раніше вибиралась із Безодні, тож, думаю, уже вийшла.
Глава тридцята
Зачароване поселення грішників
«Гаразд, що я прихопила його… - втішилась Нора, оглядаючи пляшечку. – Тепер вийти звідси буде набагато простіше, аніж до цього»
І витягла із кишені ще одну, яку встигла поцупити у кабінеті Дортеруса. Друге зілля виглядало трохи інакше. Нора відкрила пляшечку і понюхала. Нараз різко скривилась.
- Ну й гидота..! – вона затулила ніс рукою. Очевидно, то було одне із перших прототипів зілля виходу, яке трохи неправильно викидало із Безодні. Таке, яке Дортерус використав тоді, коли вперше з’явився перед Юі під виглядом піаніста. Отже, воно могло викинути й Нору невидимою. Ну, це в кращому випадку.
Руда важко зітхнула і піднялась. До так званого поселення вже було недалеко і вона насилу йшла. Ті кам’яні кайдани відняли у неї багато сил. А ще вона, мабуть, була голодна. От тільки в Безодні неможливо відчути голод. І смак їжі теж.
Нарешті попереду завиднівся вхід у містечко. Він був у вигляді вікна. Так, звичайнісінького собі дерев’яного вікна із кількома тусклими шибами, яке стояло на траві і перед ним закінчувалась стежина, якою Нора прийшла. Руда обережно прочинила його і якусь мить вагалась, чи варто їй ввійти. Назад вороття вже не буде, адже з містечка виходу немає. Є тільки вхід – оце вікно. Раніше їй доводилось лише зазирати у нього. Зсередини ж людям, які там знаходились, виглядало так, ніби Нора виглядає із вікна своєї квартири на першому поверхі одного із тисячі тамтешніх будинків. Їй було трохи страшно, адже вона не знала, як сприйме її та людина, за якою вона прийшла.
Нарешті вона наважилась і залізла всередину. Якийсь перехожий здивовано витріщився на неї і застиг на місці.
- Я… просто не могла відкрити двері, довелось лізти через вікно. – якось начебто винувато посміхнувшись, сказала вона тому чоловікові і попрямувала уперед.
- Пані, хто ви?
Нора спантеличено озирнулась на нього.
- Я… ем… я новенька.
- Сюди вже дуже давно не приводили новеньких… - чолов’яга все не міг заспокоїтися.