Я дивився на живого коника-стрибунця, що вмощувався на її бюстi другого розмiру, складав свої колiнця, ворушив вусами, а вона його не помiчала i не вiдчувала. А от мiй погляд i те, куди його спрямовано, не помiтити i не вiдчути було важко. Я пiдозрював, що зараз вона почне або нiяковiти, або злитися, i тодi жодних кав. Так i уявляю собi, як вона розповiдає своїй подрузi на роботi: «А потiм вiн уп'явся в мої цицьки поглядом манiяка, наче хоче їх вiдгризти, я ледь не збожеволiла…» Треба термiново щось говорити.
«Ноно, у вас… ееее, на светрi, на рiвнi є-4, якщо ви граєте бiлими, а я - чорними, коник. Треба якось того…» «Ха-ха, - сказала моя сусiдка. - Хто б мiг подумати, що ви такий винахiдливий чоловiк, - вона мружилася на сонцi. - На рiвнi є-4, так?» «Приблизно», - пiдтвердив я. «Якщо я граю бiлими?» «Так». «Тобто свiй хiд я вже зробила, правильно?» Я розгубився. «То тепер роби свiй. Ну то з'їжте цього коника, Павле, ну?» I тут вiн стрибнув! Слава Богу, бо я просто не знав, як поводитися, їсти чи нi. Мої скронi палали так, наче хтось розрядив в них кольт. Нона, що цiлком природно, заверещала. «Ой-ой-ой». «Та все вже добре. Вiн зiскочив». «Боже, який жах, - продовжувала вона. - Боже, який жах. Менi вже треба бiгти. Вибачте, бувайте, до зустрiчi!» От задрiботiла, звабниця. Коли гра перетворюється на життя, дуже важко знову перетворити її на гру. Принаймнi, Нона була не з таких. А от Сара… годi про Сару. «Легкого дня!» Побажав я Нонi i пiшов собi.
Треба було улестити себе смачною кавою. Неподалiк є дуже приємна кав'ярня, я подався туди. Вона тiльки вiдкрилася; крiм мене там сидiв охоронець, який читав статтю про британських принцiв. Мабуть, стаття була доволi суперечлива, тому що вiн постiйно вiдволiкався вiд лiтер, аби подивитися на фотокартки принцiв та похитати головою. «Можна замовити омлет з шинкою та подвiйну каву?» Офiцiантка, що крутила тацею, обнадiяла мене, що можна. Потiм нахилилася до охоронця. «Що цього разу встругнув цей красунчик?» Охоронець знову кинув оком на фотокартки принцiв. «Хто?» Запитав вiн. Вона зробила бровами «море хвилюється, раз» i пiшла до барної стiйки.
В цьому мiсцi я часто снiдав з Iнною. Ми сварилися, мирилися, узгоджували рiзноманiтнi родинно-хатнi питання. Раптом захотiлося почути її голос. Не знаю навiщо. Але я набрав номер її мобiльного. Вона не вiдповiдала. Однак надiслала sms: «Це - Iнна Дудник, адвокат, ви тiльки що менi телефонували. Ви - хто?» Не можна людинi, яка постiйно сумнiвається, ставити такi запитання.
Бо вона може втратити залишки глузду. Принесли каву. Вона питає: ви хто? Тобто вона знищила номер мого мобiльного зi своєї пам'ятi, а також з пам'ятi свого телефону. А я лише переставив номер її мобiльного з групи «родина» (коли вона телефонувала, з'являлася iконка - три дерева, бо таким було уявлення дизайнера мого телефону про родину) до «поза груп», причому тiльки пiсля переїзду Сари до мене. «Вiн захотiв утекти з власного весiлля, коли пiсля свого розлучення усвiдомив, що його дружина стерла з пам'ятi номер його телефону. А може, нiколи й не заносила його туди». Аб-сур-ди-сти-ка.
«А я мiг би спокiйно по динi настукати. Цiлком. Раз, i усе готово!» Це був тутешнiй охоронець. «Не варто», - сказав я. «Та звiсно, що не варто. Думається менi, що їх хтось точно охороняв. Потiм би менi та-аак настукали. Я просто констатую ймовiрнiсть». Охоронець був людиною з картотеки Тимофiя. Я попросив ще одну каву i заразом рахунок. Мiж тим вiн пiдсiв ближче. «Бачив їх?» Це вiн про принцiв. «Ну, так». «Не бреши! От я їх - бачив. На власнi очi. Як тебе. Бо я там працював». «Де?» «Та по лондонських клубах, вiн пiдробляв фактурною горилою, теж менi, праця», - озвалася офiцiантка. «Юлько, заздрiсть не найкраща риса твого характеру!» «Вова», - представився охоронець. «Павло». «Так от, Павле, я їх бачив, як тебе. Там принци запросто по кабаках вештаються». Я ковтнув кави. «Взагалi країна, я тобi скажу… В кожному туалетi хтось пiпчиться або кокаїн нюхає«. «Невже? Навiть в Лондонськiй Нацiональнiй галереї?» «Я ж тобi казав, що я там працював, а не туристом тинявся. Слухай, а на фiга менi ця твоя галерея?» Я подумав: а на фiга тобi, Володєчка, туалети? Але уточнювати передумав. Розплатився та вшився. Все, немає мене.