Поруч стояла парочка. «А я вже придумала, що подарую тобi на день народження! Вiдгадай!» «Дороге?» «Дороге». «Порш?» «Нi, не вгадав. Давай далi». «Велике?» «Дуже велике». «Ха-ха, футбольний клуб?» «А от i нi! Воно пов'язане з матерiальним, але не матерiальне». Я дивувався, як йому вистачає ентузiазму в таке гратися. В мене вже болiла голова. Нiкого з маками не було. «Як це не матерiальне? А я можу це помацати?» «Не можеш!» «Кохання? Зiрка?» «Нi-iiii». Я її зараз вб'ю. Я побачив жiнку з дрiбними маками на спiдницi. Нарештi! Я знав, я знав! «Я вже тiпа втомився. Ну що це - дороге, велике, нематерiальне? Острiв чи що?» Макова жiнка наблизилася до дверей, я - за нею. «А ти краще думай!» «Ти взагалi сама розумiєш, що таке нематерiальне? Наведи приклад». «Не буду я нiчого наводити, сам думай». «Станцiя Поштова площа». «Що ти йому подаруєш, швидко кажи, бо менi треба виходити!» Я такого вiд себе не очiкував. «Курси англiйської мови», - прозвiтувала вона. «Та що це тiпа за фiгня! Чого ти говориш це аби кому? Вiн тобi хто?» Почув я, вислизаючи.
Вона сидiла та копирсалася в коробцi «хеппi мiл». Єва. Iграшки поруч не було, я згадав, що вона їх колекцiонує. Мабуть вже сховала в свою бездонну сумку. «I що носять тернопiльськi тер'єри - крислатi капелюхи чи ковпачки?» Єва нагадувала танцюристку вар'єте. Довгi ноги, короткi штанцi (а може i шорти), бюстьє, високi пiдбори; молочно-шоколадне волосся, таке рiвнесеньке та блискуче, що дивуєшся, як вона ним досi не порiзала шию; яскраво-червонi губи. «То як справи, дiво? Прокидайся, це я!» Раптом я вiдчув, що справдi радий її бачити. Вона ж завжди менi подобалася i я не розумiв, чому вони з Тимофiєм розiйшлися.
«Несподiвано, - промовила Єва. - Приєднаєшся?» Я сказав, що приєднаюся, i саме зараз. «Ти нiчого не замовиш?» Поцiкавилася вона. «За тобою слiд пильнувати. Тiльки я до вiльної каси - ти до вiльного мiста Тернопiль». «Облиш це, нiкуди я не дiнуся, йди давай». Я замовив крильця, картоплю, два американо та вишневий пирiг. Вона мовчки їла. Я сказав, що радий її бачити. «Я теж». Сказала вона. «А я майже одружився». «А я - нi». Я подумав, що зарано тiшився з Євиної появи. «Слухай, ми ж колись нормально спiлкувалися i цiлком ладнали, то що зараз таке?» «Не знаю. Розумiєш, в мене вiдчуття, що я в тебе щось вкрала та втекла з цим, а зараз ти мене знайшов i думаєш: тягти мене до вiддiлка чи нi. А iнодi менi здається, що це ти в мене щось вкрав». «Одного разу Тiм хотiв оголосити тебе померлою, але я йому не дозволив цього зробити». «Померлою?» «Угу». «А якби оголосив, тодi що?» «Не знаю. Може, банкiвськi картки тобi анулювали б. Або: приходиш ти вклеювати нову фотокартку до паспорта, а паспортистка втрачає свiдомiсть». «Померлою. Так, так. Треба було постiйно писати йому листи, а тодi подивитися, що б вiн робив. Навiщо йому це було потрiбно?» «Одружитися хотiв». «Але не одружився?» «Нi. Вона поїхала до Тернополя». «А твоя не поїхала, тому ти майже одружився?» «Так. Її звуть Сара». «Це не та Сара, котра з тобою вчилася? Цицьката така? Вона ще жартувала щодо твоєї дупи». «Та». «Що, доля з'єднала? Чи цицьки?» «Можливо. Якщо доля вдягається, як п'яний моряк». «Не знала, що тобi подобаються великi цицьки». «Я теж не знав та й зараз не впевнений, якщо це тебе втiшить».
«Вона поїхала до Мексики. По роботi». «То ти сам, сумуєш?» «Не сам». «Зрозумiло. В неї також великi?» «Що?» «Цицьки». «В кого?» «В неї. В тiєї, з ким ти не сам». «А, нi, це не те. В мене живуть родичi Сари. Цицьки в них невеликi, якщо тобi цiкаво, бо вони - хлопчик та його батько. Правда, ще є спанiель, але вiн теж без великих цицьок. Кобель». «Щось ти похмурий. А чого вони гамузом до тебе припхалися?» «В них ремонт. Принаймнi, вони це так пояснюють. Хочеш трохи правди? Я дуже змучився, я не звик, щоб поруч постiйно мешкало стiльки людей». «Не враховуючи собаки». «Його можна не рахувати, але рахуватися з ним доводиться». «I ти на неї злий, що вона тебе про це не попередила? На Цицькасту Сару?» «Злий, твоя правда. Дуже». «А спiлкуватися вона не хоче?» «Може - не хоче, а може - не має можливостi, телефон постiйно поза межею досяжностi, дика країна. Знаєш, я вже почав припускати, що це для неї нормально. Ну, я маю на увазi, нормально, коли хтось гостювати приходить без попередження та залишається на кiлька тижнiв? У неї гiперкомунiкабельна родина. Хоча вона знає, що сам я i моя родина не дуже схильнi до контактiв. Тобто вони - родина-гуртожиток, а ми, моя родина, - хатка вiдлюдника. З iншого боку, сама вона контролює власну вiдкритiсть. Я зовсiм заплутався. От ти, багато говорила Тимофiєвi про себе?» «Загалом не дуже багато. В будь-якому випадку, не настiльки багато, щоб захотiти оголосити мене померлою». «А про свiй перший раз розповiдала?» «Нi, не розповiдала, вiн не питав». «А я питав. Кiлька разiв». «I що?» «Сара каже, що нiкого не попереджала, що це в неї вперше. А якщо не попереджала - вже сама не пам'ятає, з ким в неї це вперше було». «А ти їй про це розповiдав?» «Розповiдав, я взагалi вважаю це доволi свiтлим спогадом». «Тобто це було вдень?» «Єво!» «А чого ти обурюєшся, ти ж сам почав. З Iнкою?» «Нi. Вiдчепися». «Ну як я можу вiдчепитися, якщо менi цiкаво. Як це не з Iнкою? Ти ж з нею з першого класу!» «Ну то й що? Це нiчого не означає«. «Як це нiчого не означає? Я ж пам'ятаю: вона як цербериця з тобою поводилася, наче перша вчителька. I вона проґавила таке? Посвята в чоловiки Павлика Дудника без її участi? Ого. Як вона тiльки тобi пробачила? Ти потiм не виправдовувався, що тебе зґвалтували?»