Озрен Кебо
Сараєво для початківців
Озрен Кебо, Сараєво для початківців (пер. з боснійської Катерини Калитко). — Брустурів: Дискурсус, 2017. — 144 с.
ISBN 978-617-7236-94-7
Перекладачка — Катерина Калитко
Редакторка — Анна Процук
Верстальник — Левко Загоруйців
Дизайн обкладинки — Романа Романишин та Андрій Лесів, agrafkastudio.com
Коректура — Міґаль Дуруле, Алла Журава, Світлана Бреславська
© Дискурсус (DISCURSUS), видання, 2017
© Озрен Кебо, текст, 2017
МИСТЕЦТВО ДИХАТИ Й ПАМ’ЯТАТИ
Ви не помилились, якщо взяли цю книжку з полиці в прагненні дізнатися більше про Сараєво, одну з найзагадковіших — і досі! — столиць Центральної Європи. І помилились, якщо розраховували на повільне розгортання лискучої краєзнавчо-історичної обгортки під час гортання сторінок. Ця книжка — різке та болісне занурення в самісінькі гарячі нутрощі міста, вивернуті війною.
Пишучи свій короткий вступ, я буду гранично суб’єктивною. Не тому, що глибоко прожила текст, працюючи над перекладом. Не тому, що Сараєво — мій формотворчий досвід і одне з найулюбленіших на планеті місць. Не тому, що автор після роботи над книжкою став моїм дорогим другом, разом із яким ми вчергове обійшли й по-новому побачили наше улюблене місто. Лише тому, що ця книжка з присвятою двом синам письменника — виповідання індивідуальної пам’яті, однієї з тих, які формують колективну. І скерована вона так само на індивідуальне переживання читача.
Я довго шукала місткого визначення для цієї книжки, а знайшла тільки під час написання передмови. Ця книжка — киснева подушка. Такий, знаєте, медичний мішок, у який хтось закачав своє дихання й досвід, до останнього волокна болю, до атома, дощенту. Щоб вижити бодай так. А потім хтось інший, далеко звідси, ухопиться за цю подушку, втрачаючи власне дихання, і теж виживе. Важливість такої «кисневої подушки» я особливо усвідомила з початком війни в Україні. Могла б збожеволіти, якби не мала своєї Боснії і Герцеговини з її складним досвідом та її дивовижними людьми. Кожна нова війна, така прадавня й потворна форма суспільно-політичного непорозуміння, приходить і щоразу по-новому вражає покоління, на чий вік випала. Новий старий український досвід — те, як можна задихатися від самотності посеред Європи, посеред війни. Боснійці (й герцеговинці) розуміють нас у цьому якнайкраще, не потребуючи зайвих пояснень, а отже — ми не самі. Засвідчує це, зокрема, і «Сараєво для початківців».
Формально це таки путівник: досвід освоєння нового трибу життя, зшивання в ціле клаптиків колишньої топографії уродженцем Мостара, герцеговинцем Кебо, що свідомо обрав життя в Сараєві у найважчий період його новітньої історії. І саме тому має повне право написати про Сараєво саме так, як пише: зі сліпучою іронією, щирим стражданням і любов’ю, від якої стискається горло. Той, хто знайде в собі сили не заплющити очі на жахіття щоденного життя в облозі, відчитає тут чимало цінного: фірмові сараєвські шарм, (само)іронію, інтелект і щирість, богемний колорит, якого не знищує навіть війна, незрівнянне почуття гумору, вперту віру, горду красу опору. Важливість таких речей годі переоцінити, як ми вже знаємо.
Чотирирічна облога Сараєва в 90-х, поряд з облогою Мадрида в 30-х і Ленінградом 40-х — одна з головних больових точок історії XX століття. Проте Сараєво пережило не тільки цю облогу. Ще — світові війни, постання та розпад кількох імперій. А ще воно щодня опирається спробам примітивізації себе, перетворення на заяложений екскурсійний маршрут місцями атентатів і масакр, які перекроювали історію Європи. Хтось, безумовно, і зараз поїде туди пройтися слідами Гаврила Принципа, помацати все ще болісні рубці від останньої війни, шукати в повітрі запаху смерті. Та штука в тім, що Сараєво — це чисте життя. Мікрокосм вітальності й культурний біоценоз, що регенерує, хай яких зусиль це коштує. Дещо про механіку та вартість виживання й оживання можна довідатися з цієї книжки. Читання болісне, але вкрай потрібне: адже тепер настає українська черга наповнювати наступну «кисневу подушку» досвіду.
Щоразу, буваючи в Сараєві й роздивляючись із кварталу Вратник його теплу, живу, беззахисну панораму в долині, я питаю себе, яке ж потрібно мати серце, щоб стріляти по ньому з міномета. Вочевидь, серце потрібне таке саме, як і для розстрілу дітей, що намагаються дертися вгору лютневою Інститутською, як для підриву перекриттів Донецького аеропорту над головами в живих «кіборгів». Наші війни самі обирають нас, так само, як спогади й снайпери, про яких пише Озрен Кебо. Ми обираємо тільки мотиви власного серця, про які він теж пише. Відповіді на питання «Чому з нами так?» немає й не буде. Але якщо вам потрібен мануал, щоб пережити війну й залишитися людиною, — ви його знайшли.