СЕКСУАЛЬНЕ ЖИТТЯ. Наводжу оповідь одного автентичного міського серба, сараєвця аж до самих кісток, який іще до війни збагнув, що любов до вітчизни та любов до жінок взаємовиключні, і так автоматично зрікся вітчизни:
— Слухай сюди, твою мать: липень, літо, перед Головною пекарнею купа тьолок. Знімаю найгарнішу дівчинку з тих, що лишилися в місті. Два вечори перед цим ніхто не стріляв, і якось я зважився запросити її до себе. Ми разом перебігли міст. Я хотів улаштувати їй ніч, яку вона пам’ятатиме до кінця днів. Але ті розгулялись, як ніколи. Стріляли навсібіч. Я нічого не зробив, навіть не міг сховатися в під’їзді, бо сусіди побачили б, що зі мною хтось є. Якщо вже пропала ніч, я надумав здивувати її вранці. Та коли на світанку почався другий артобстріл, вона справді була здивована. Здивована й ображена. Більше ніколи не приходила до мене, а на прощання сказала: «Я ледве кулю не зловила». Та вже тільки цього досить, щоб назавжди відхреститися від сербів. Я навіть подумую зробити обрізання на знак протесту. От побачиш.
ПРИРЕЧЕНІ НА БЕЗНАДІЮ. О дванадцятій мала з’явитися вода. Цілий ранок усі тільки про це й говорили, тільки цього й чекали. У Сараєві чекання — річ небезпечна, бо поширює ілюзію існування надії. Тож того ранку люди всі свої сподівання спрямували на появу води.
Натомість о 19:45 зникла електрика, і наступні півроку ніхто її вже не бачив. А коли немає електрики, і вода не може з’явитися.
Жити без надії в цьому місті означає жити добре. Усі дотеперішні очікування зазнали краху.
А ТИ ПРОСТО ОБНІМИ МЕНЕ І СКАЖИ, ЩО НЕ БОЇШСЯ
ГОТОВІ ДО ЛИХА. Людина може ходити в лахмітті, це не соромно. Соромно ходити брудним. А сором у квадраті — ходити з нестриженими нігтями. Ніколи ще сараєвці не були такими чистими, як під час цієї війни, коли мали найменше води для вмивання. Особиста гігієна тут завжди була важливою, але тепер це не звичка, не розкіш, а запобіжний захід. Навіть, можна сказати, страх: якщо тебе поцілить снаряд, і доведеться йти на ампутацію, непростимо, коли хірург побачить твою брудну білизну чи занехаяні нігті. Війна, брак води, тяжкі умови життя, артобстріл — усе це непереконливі виправдання. У свою фатальну поїздку до лікарні Кошево людина має вирушити чистою. Так ми готувалися до того, чого найбільше боялися: тут усіх лякала не смерть, але інвалідність.
ПОКЛИЧ КАРАДЖИЧА ВБИВАТИ. Посеред тихого дня вибухає міна. Тієї миті важливо пережити першу.
Вона найгірша. Прилітає зненацька, ніхто її не чекає, хоча всі знають, що це Сараєво і це 1992 рік.
Отже, найгірша — перша міна. Другу люди зустрічають уже напоготові: у підвалах чи в під’їздах. Але не всі. Коли вибухає перша, коли всі решта тікають у сховище, знавіснілі матері кидаються до вікон і скликають дітей із подвір’я. Аміре, Мірсаде, Матіє, Зоране, Дженано. Сараєво — притулок усіх віросповідань. Якби не міни, дивно було б слухати це співзвуччя. А зараз ясно, що це посмертна перекличка, і треба тільки уважно прислухатися. Щонайменше одне ім’я вже не відгукнеться.
Амір уже тут, озвався й одразу забігу під’їзд. Мірсад — теж, він уже вдома. Матія — тут, Зоран — живий, рука трохи скривавлена, але нічого страшного. Матері одна по одній припиняють перекличку, зачиняють вікна, їхні тіні швидко зникають за оонівською захисною плівкою. Але одна ще не замовкла — та, котра кличе Дженану.
Треба вслухатися в її голос, він говорить про все. Хто вміє слухати, з її покликів може виразно збагнути, як матір наздоганяє усвідомлення про вбиту дитину. Вона намагається бути спокійною, не про людське око, а заради себе самої. Не дає здогадам заволодіти нею і кличе дівчинку вдавано безтурботним голосом. Після п’ятого заклику без відповіді вона відкидає ілюзію та впадає у відчай. Вона вже не просто кличе, а лементує. Кличе Дженану, та мала не чує. Дженана лежить у дворі, нерухома, невблаганно глуха до материного голосу. Смерть — це беззвучний стан. Її тіло — уже не тіло, у ньому немає життя. Це тільки ілюзія дитини, яка ще донедавна жила в Сараєві та чиєю єдиною провиною було проживання на віддалі дванадцяти кілометрів від Пале, якщо йдеться про географію, і в часи Радована Караджича[16], якщо йдеться про історію. Тут, на цьому місці, де зіштовхуються історія з географією, дитина й міномет, координати й снаряди, ілюзія й доля, Бутрос Галі[17] та Девід Оуен[18], Росія та Франція, Британія та Греція, блок НАТО й безпечна зона, — тут гинуть наші діти.
16
Радован Караджич (нар. 1945) — боснійський серб, політик і воєнний злочинець. 1990 року став одним із засновників і головою Сербської демократичної партії, яка виступила за створення Великої Сербії. 1992 року очолив Республіку Сербську в незалежній БІГ. Керував облогою та обстрілами Сараєва, більшістю військових операцій боснійських сербів. 1995 року міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії висунув Караджичу обвинувачення у воєнних злочинах і геноциді. По війні вів підпільне життя, проте опублікував у цей період роман і збірку віршів. Заарештований 2008 року, перебуває під слідством у Гаазі.
17
Бутрос Бутрос-Галі (1922–2016) — єгипетський політик і дипломат, Генеральний секретар ООН у 1992–1996 роках. Автор концепції «побудови миру» за участі всіх сторін конфлікту, організатор Трибуналу ООН щодо колишньої Югославії. Ініціював ембарго на ввезення зброї на територію Балкан, чим поставив Армію БІГ у вкрай тяжке становище. Під час візиту до Сараєва 1992-го заявив, що не хоче применшувати воєнні жахіття в БІГ, але у світі є й інші країни, де кількість жертв значно вища. Після цієї заяви був публічно освистаний і тривалий час критикований за безсилля ООН щодо світових воєнних конфліктів.
18
Девід Оуен (нар. 1938) — британський політик, із 1992 року — представник у Конференції ЄС щодо колишньої Югославії, співавтор плану Венса — Оуена, спрямованого на розв’язання конфлікту і відкинутого сторонами.