ЗАЛЯГАННЯ. Уже 1992 року усталилася чітка класифікація залягання. Є три способи: сараєвський, соколацький і лондонський. Сараєвський найелегантніший і найефективніший: без роздумів кинутися на землю. Не дивитися, куди падаєш, не розмірковувати, чи це падіння завдасть більше травм, ніж маленький осколочок. Ті маленькі осколочки вбили багато людей. Соколацький спосіб практикували ті сараєвці, які від початку війни мали прямий контакт із Пале. Вони наперед знали, коли буде обстріл, і точно в призначений час, а іноді навіть раніше, ніж долине той плоп, залягали на землю. Звісно, таких мало. Більшість із них — у Пале, і саме вони є причиною нашого залягання. Лондонський спосіб практикували піжони: спершу знімуть плащ, розстелять його, щоб не забруднитися, і тільки потім акуратно вкладаються. Елегантний, проте вкрай небезпечний спосіб.
Навіщо взагалі залягати? Бо ще ніколи так не було, щоб випустили тільки один снаряд. Перша міна завжди була тільки увертюрою до другої. Друга прилітає так швидко, що в людини не лишається часу й на соколацький, що вже казати про лондонський спосіб залягання.
Тільки сараєвський.
ТА МІНА ТІЛЬКИ МОЯ. Один горезвісний вислів блукає поміж нас із перших воєнних днів, і почути його можна в усіх частинах міста, від Добриня до Вратника. «Не бійся, мене не поцілить, моєї ще не зробили». Оце «моя» стосується міни. Той, хто вимовляє цю фразу, демонструє свою впевненість, буцім іще не виготовлено снаряда, який судився йому. По трьох роках перехитровування сербського міномета я доходжу моторошного висновку: жоден із тих, від кого я чув цей вислів, згодом не уникнув своєї міни. Обложене місто не терпить самовпевненості. Хто у своїх монологах уживає форми майбутнього часу, а не каже «якщо Бог дасть», наражається на смертельну небезпеку. Ми не в тій ситуації, щоби будь-що стверджувати. Нічого не залежить від нас. Усе, чого ми забажаємо, якщо забажаємо необачно, завиграшки може обернутися на протилежність. Той, хто каже, що його снаряда ще не виготовили, хто стверджує це без релігійної смиренності, той насправді прикликає свій снаряд.
Якщо це звучить як забобон, то правда одна: хибним був наш минулий, наш довоєнний світ, у якому ми в таке не вірили, а не цей теперішній, у якому життя полягає в розпізнаванні й тлумаченні знаків.
Снаряди — наше прокляття. Ідучи вулицею, відчуваю тривогу, а джерела її не знаю. Урешті серед густих помідорів на котромусь балконі бачу голову хлопчика. Він стоїть і мавпує свист снаряда. Цілковито серйозний, майже набурмосений, стоїть у пралісі балконних помідорів і безжально імітує найгірший свист, який лишень можна уявити. Немає людського нутра, здатного спокійно дочекатися завершення цього звуку і не вивернутися від жаху, ним викликаного. Серйозність і наполегливість, із якою малий взявся за діло, дещо свідчить і про те, чому він це робить, і про його нудьгу, відчай і протест. Із реакцій людей довкола бачу, що ціла вулиця стривожена. Цю його діяльність можна було б визначити як конструктивне бентеження кварталу.
Хлопчик відіграє важливу роль у житті цих людей, бо жорстоко нагадує їм, у якому місті вони живуть.
П’ЯТЕ ЛЮТОГО 1994 РОКУ. Може, хтось і не повірить, але того дня розірвався тільки один снаряд. Епілог: 66 загиблих і 200 поранених. Телебачення називає їх безневинними жертвами, наче бувають і не безневинні.
Снаряд випустили серби з Лукавиці: снігопад припинився незадовго до полудня. День був мученицький. Та війна — найгірший період в історії Сараєва. Той день — найгірший у сараєвській війні. Година після вибуху снаряда — найгірша в тому дні. Чи здатен бодай хтось збагнути, скільки жаху було зосереджено в Сараєві між дванадцятою та першою дня п’ятого лютого 1994-го? Цього не можна забувати. Той день був найгіршим із найгірших. Він має ввійти в усну оповідну традицію. Спершу почекати, доки діти підростуть. Потім обережно розповісти їм, що день був спокійний, що півміста вийшло на вулиці, а друга половина була на ринку, що Сараєво було прекрасне, бо падав сніг, бо не було смогу, тому сніг був білий, що люди розслабилися від тієї краси, що вулиці дзвеніли голосами, вигуками, сміхом, типовими міськими звуками, і що потім, о 12:05, сталося це, і все за секунду змінилося, вулиці заціпеніли, і спершу почали літати легкові «гольфи», а коли вже й цього стало замало, пішли вантажівки, і що вони були перевантажені мертвими, пораненими, пошматованими, що вони везли руки й ноги, голови, і що Джоґо[21] глузував, Караджич зловтішався, і Колєвич[22]тріумфував, і що тут на вулицях люди плакали, а поліція розганяла людей, бо була небезпека нового обстрілу, бо перший снаряд ніколи не приходить сам, але ніхто не хотів сховатися вдома, і що на белградському телебаченні годинами розводилися про підкинуті манекени, що в ООН не знали, хто стріляв, а тут по вулицях ріками текла кров. О тринадцятій годині завили сирени, але знову ніхто не схотів утікати з вулиць.
21
Рісто Джоґо (1956–1994) — журналіст Сербського радіотелебачення (СРТ) під час війни у БІГ, офіційний голос окупаційних сил, «сербський Дмітрій Кісєльов».
22
Нікола Колєвич (1936–1997) — боснійський серб, віце-президент Республіки Сербської у складі БІГ Один із найвідоміших югославських шекспірологів, викладач на філософському факультеті Сараєвського університету. Відіграв значну роль у формуванні сербської доктрини етнічних чисток. У серпні 1992 року віддав наказ про обстріл фосфорними бомбами Національної та університетської бібліотеки БІГ, також відомої як Вєчниця (муніципалітет), що призвело до пожежі, цілковитого знищення архівів і руйнування історичної будівлі.