Треба до дрібниць знати кожне перехрестя.
БІГ, РУБЕЦЬ, ПОПЕРЕДЖЕННЯ. У мене є друг, якому розривна куля із сербських укріплень на Храсному пагорбі влучила в п’яту точку. Кілька місяців йому довелося лежати на животі, доки рана загоїлася. Щось від пережитого тоді страху назавжди засіло в ньому. Люди йдуть вулицею Краньчевича. Починає стріляти снайпер. Усі за якоюсь мовчазною, проте безсумнівно наявною командою згинаються в тулубі, голову втягують у плечі й такі згорблені, схожі на літеру «С», наче це їм зарадить, біжать до найближчого укриття. Усі, крім мого друга. Щойно лунає перший постріл, він інстинктивно вигинає тіло вперед, втягуючи зад, і аж тоді, отакий вигнутий, схожий на літеру «D», кидається бігти. Так уже буде до кінця життя. Він завжди бігтиме, вигнувшись, несучи позначку на тілі, рубець на душі й вічне попередження всім, хто опиняється в снайперському прицілі. Замало прикрити голову газетою, щоб снайпер тебе не побачив. Йому платять за продуктивність. Його куля безпомильна. Його палець на гачку ніколи не тремтить. У тебе практично немає шансів. Хіба що у ваш двобій втрутяться вищі сили.
Я НЕ ЛЮДИНА, Я — ЦЯТКА В СНАЙПЕРСЬКОМУ ПРИЦІЛІ. Ніхто з людей, які сіли в автобус, не знає, чи вийде з нього. Входять двісті, виходять сто дев’яносто дев’ять. Одного виносять. Важливо пропхатися якнайглибше в ліву частину салону. З правого боку квартал Грбавіца, на Грбавіці торговельний центр, над ним — хмарочос, у хмарочосі двадцятий поверх, на двадцятому поверсі снайперське гніздо, у гнізді снайпер, перед снайпером автомат, на автоматі оптичний приціл, під прицілом спусковий гачок, на гачку палець. Коли палець натисне на гачок, в автобусі хтось гигне за Велику Сербію.
У ті дні автобуси їздили перехиленими на лівий бік. Ну що ж, будівлю «Енергозбуту» проминули цілими. Готель «Брістоль» теж. Аж онде попереду Пофаличі. Чорна ділянка. Десь поблизу Природничо-математичного інституту реальність припинила бути реальністю і перетворилася на кошмар. Спершу чути постріл, потім дзенькіт скла, потім крики. Тоді в автобусі хтозна-як стало вільно. Усі валялися на підлозі. Усі вимащені кров’ю. Посеред салону лежить хлопець. Видно, як із його живота тече кров, і видно, як із нього витікає життя. Не подаючи ні голосу, ні знаку, нічого. Смерть вислизає з усіх визначень, окрім одного, згідно з яким вона — процес згасання. Хлопець згасав у нас на очах. Ніхто не міг йому допомогти. Його винесли з автобуса перед Домом здоров’я на вулиці Вразовій. До нас підійшов чоловік із руками в кишенях і радше сам до себе, ніж до нас, сказав, що в попередньому перед нашим автобусі всі закінчили отак. Сказав це так зажурено, що я й нині ліпше пам’ятаю той вираз обличчя, ніж будь-які подробиці з автобуса.
РОЗЛЮЧЕНА ЛЮДИНА ЗДАТНА НА ВСЕ. Він письменник. Колись я ним захоплювався. Він утілював усе, чого бракувало його попередникам: начитаний, освічений, певний себе, з іронічним сприйняттям дійсності. Мав усі знання, необхідні для освоєння свого амбітного ремесла.
Коли почалася війна, він виїхав серед перших. Там він ідейно осмислює облогу Сараєва, забезпечує їй алібі. Якось мені довелося йти під снігопадом за чоловіком, який віз у тачці дитину. Вони йшли за якісь п’ять-шість метрів попереду мене. Коли вийшли на перехрестя, вистрілив снайпер і розніс хлопчикові голову. Нажаханий побаченим, я заприсягся рано чи пізно вбити того письменника.
Час минає, рани остигають. Саме час переглянути обітницю.
ШЛЯХ ВОДИ
ВОДА. Караджич дуже швидко дійшов висновку, що таке зіпсуте місто, як Сараєво, не заслуговує на воду. П’ятсот тисяч людей залишились із сухими кранами супроти літньої спеки. Ніхто тут на таке не розраховував, тому на початку червня 1992-го безсилою люттю зустріли повідомлення про те, що французи відправили питну воду в складі гуманітарної допомоги. Лють була щирою, заснованою на незнанні. Французи краще за нас знали, до чого готуються серби й на що вони здатні.
СПРАГА. Посуху ми найвиразніше відчували через два явища — спрагу та сморід туалетів. Мало де можна було набрати води. Мусили стояти в чергах годинами, за умови, що немає обстрілу. Чекання принижує. Я терпів спрагу, скільки міг, аби тільки не ставати в чергу. Одначе іноді туалет стає небезпечнішим за спрагу, і це змушує мене вирушити на пошуки води. Я знав одну віддалену колонку, де ніколи не доводилося чекати понад чотири години. Я став у чергу, простояв півгодини, дійшов висновку, що моя неповторна індивідуальність ніколи не підкориться, і вирушив у місто. Пробіг неушкодженим усі перехрестя, попрямував до знайомого кіоску і там купив двадцять літрів води за останні п’ятнадцять марок. Аби тільки не стояти в черзі.