Слово «душ» під час війни замінило інше — «пляшка». З п’ятьма літрами води все відбувається так: п’ять пляшок з-під кока-коли розставляють у ванній кімнаті. Той, хто приймає процедуру, стає в мілку дитячу ванночку. Ані краплі води не можна змарнувати, для цього й ванночка. Якщо купатися раціонально, двох пляшок води вистачить, щоб намочити все тіло. Раціональності досягають шляхом тримання пляшки не дуже високо над головою. З метою звести до мінімуму розбризкування. Це суттєво знижує ефективність змочування, тому, поки вода витікає, тіло має обертатися довкола своєї осі, обертатися мають усі його частини, крім руки, яка тримає пляшку. Після змочування настає черга блискавичного нанесення шампуню на голову. Блискавичного, бо температура у ванній кімнаті близька до нуля. Піною, яку утворює шампунь, треба швидко намилити й решту тіла. А тоді трьома літрами води, що лишилися, усе це змити. Тепер все-таки доводиться підняти пляшку трохи вище над головою, щоб симулювати ефект душу й надати воді напору, необхідного для змивання шампуню. Брудна вода, що стікає у ванночку, пройде ще два кола використання. Після купання в ній передусім перуть шкарпетки, а потім рідиною (уже взагалі не схожою на воду), чорною, як вугілля, змивають в унітазі.
ПЕКЛО
ІДЕАЛ НЕОБХІДНОСТІ ПРОТИ ІДЕАЛУ НЕПОТРІБНОСТІ. Для деяких своїх тез у мирний час я не мав досить вичерпних аргументів. Війна додала їх мені. Те, через що раніше з мене сміялися, тепер стало таким логічним, таким значущим, таким обґрунтованим. Тільки під час війни ми усвідомили, що наше попереднє життя зводилося до придбання й нагромадження непотрібних речей. Наші квартири були виставками унікального хабоття. Хабоття — це збірна назва для непотрібних речей, які ми тягаємо по квартирах. Дев’яносто відсотків речей у кожній квартирі непотрібні.
ІДЕАЛ НЕПОТРІБНОСТІ ПРОТИ ІДЕАЛУ НЕОБХІДНОСТІ. Ось перелік непотрібних речей: скатертини (геть нефункціональні й непотрібні), гобелени (потворні, вигадка для псування зору тих, хто їх тче, і нищення смаку тих, хто їх споглядає), книжки (прочитай і передай далі), картини (кого цікавить мистецтво, хай іде в галерею), псевдоскульптури (їхнє первинне призначення — покращувати простір, просто смішно), електрична чавилка для апельсинів (яким дегенератом треба бути, щоб за допомогою струму вичавлювати те, що можна й руками, і навіщо взагалі вичавлювати апельсини, це ж не лимони), соковитискач (фрукти ліпше їсти в їхньому природному стані), шпалери (на вигляд потворні, заважають стінам дихати, випаровують клей, цілком непотрібні, геть зайві), сервізи на вісім, дванадцять і двадцять п’ять персон (найчастіше їх тримають у квартирах, де оптимум — четверо гостей, а якщо більше, їх запрошують у паб, а не додому), фотографії (перевиробництво фотографій, за життя їх знімають тисячі, а досить і сотні. Хоча взагалі-то й п’ятдесяти. А насправді — по десять на кожного члена сім’ї), сувеніри (яке їхнє призначення? Прикрасити простір? Зазвичай це кітч. Нагадувати про дорогу серцю подорож? Цей асоціативний вимір губиться дуже скоро, і натомість знімки дістають інший вимір — не-асоціативного пилозбірника)… Звідки ця ідея, буцім речі прикрашають життя? Речі тільки душать простір. Із цього погляду війна була великою школою, так би мовити, виховною моделлю. Основа цієї моделі — екстремальний редукціонізм.
ІДЕАЛ НЕОБХІДНОСТІ, ПЕРЕМОГА. Кому не пощастило в житті, і він кохає свою дружину, той щороку має купувати щонайменше три подарунки: на день народження, на річницю шлюбу і на Байрам. За тридцять років шлюбу накопичиться дев’яносто подарунків, дев’яносто безцінних унікальностей. І де подітися людині з тими дев’ятьма десятками безцінних унікальностей, коли Караджичу пітьма застелить очі? Якщо є така змога, потрібно інвестувати тільки в предмети, які зношуються і стають непридатними після використання, які не стануть проблемою в таборі для біженців.
Щовечора я складаю найпотрібніші речі на випадок утечі, пожежі, атаки чи Караджича. Тримаю їх у сумці біля дверей. Пізніше зауважую за собою кумедну звичку: хай куди поїду, і там завжди залишаю при дверях свою тривожну сумку. Те, що в Сараєві — потреба, у Заґребі чи Мілані — гротеск. Але для мене це не причина відмовитися від звички. Мир — не той взірець, на який варто рівнятися. Мир — це тимчасовий стан між двома війнами.