Мало хто приходить. Нескінченні колони течуть до свободи. Сараєво подарувало світові найкваліфікованіших посудомийників. Доктори наук, правники, журналісти, музиканти, лікарі, інженери, письменники. Усі вони миють тарілки в Канаді, Штатах, Австралії. Уночі, коли при мінус дев’ятнадцяти намагаюся зігрітися під тонкою, аж прозорою ковдрою, я воскрешаю в пам’яті обличчя втрачених друзів. Я, єдиний, хто в усій цій історії перебуває в безвихідному становищі, жалію їх. Пізніше дізнаюся, що це традиційна форма самообману для людей, які впали у відчай. Вони приписують іншим власні нещастя, аби полегшало.
ТО ЧИ Є ТУТ ХОЧ ЯКАСЬ НАДІЯ? Є, а як без неї. Знамените гасло нагадує: пристосування, а не втеча. Боротьба, а не капітуляція. Що більше обставини згуртовуються проти нас, то дужче виявляється наша внутрішня сила. Ще жодна країна не піднеслася, не очистившись перше у вогні страждання. У найважчі моменти слід робити найсильніші вчинки. Завжди й усюди ставати супроти всіх решта. В історії повно таких прикладів, чудесних і неповторних: коли вже всі махнули на нього рукою, приречений підводить голову й продовжує боротися, долаючи логічні канони та прогнози.
І так далі.
А коли вичерпуються запаси підбадьорливих думок — торбу на плечі та гайда в той отвір. Стільки посуду на нас чекає!
Порада: мити ощадливо, щоб витратити якнайменше мийного засобу і якнайменше води, і щоби посуд при цьому був якомога чистіший. Добра робота: швидко навчитись і легко забути.
ДЕ ВАЖЧЕ, УСЕРЕДИНІ ЧИ ЗОВНІ. Березень 1993 року. Одна сараєвська жінка в паризькому «Ле монд»: «У Сараєві нас постійно обстрілювали, та все ж ми якось жили. Тут, у Парижі, все прекрасно, але моє серце розривається від горя. Я не знала, що серце може так розриватися».
УВАГА! Хто виходитиме останнім, нехай вимкне за собою світло.
КОЛИ НАСТАНЕ МИР
ІЛЮЗІЯ В ДІЇ. Масакра на ринку Маркале була така страхітлива, що після неї четники кілька місяців не насмілювались обстрілювати місто. Настав загрозливий мир. Загроза містилася в знанні про тимчасовість цього миру. Тож тоді Сараєво було містом розгубленим і непевним. Усередині кільця облоги буяла ілюзія життя, в якому немає ні сліду війни. Працюють кінотеатри, крамниці відчинені, на вулицях повно людей, у кафе ще більше, трамваї — переповнені. За кілька днів сараєвські ціни зрівнялися із загребськими. Єдина ознака ненормальності ситуації — вода. Крани сухі. Що другого дня подають воду на якусь годину, і якість ілюзії додатково зростає.
Це те, чого не показують по телевізору. Без благодатного посередництва телекамери ілюзія значно жорстокіша.
За якісь сто метрів звідси — четники. Усвідомлення їхньої присутності глибоко врізалося в кожну жилку міста. Дівчина з морозивом знає, що снайпер може підстрелити її просто під час поглинання солодкої кульки. Мати з дитиною знає, яка небезпека чатує на них, коли виходять надвір. І навіть мати, яка не гуляє з дитиною, яка тримає її вдома, знає, що їхня безпека оманлива, бо від свого снаряда ще нікому не вдалося сховатися. Стільки людей загинуло у власних квартирах. Під ударом снаряда стіни наших помешкань вразливіші від картону. Усі це знають.
Наша проблема в тім, що ми пережили такі суворі дні, аж ця підробка миру здається нам справжньою, справжнішою за все, що було до війни. Це тому, що наша ілюзія — наш кривавий здобуток. Насолоджуючись несподіваним дарунком, ми все-таки знаємо, що страшні дні повернуться. Тому насолоджуємося ще завзятіше, ніж зазвичай. Сидячи за столом у кафе, запитую себе: кого з нас, п’ятьох приятелів, рівно через рік, у цей самий день, не буде серед живих? Пізніше дослідження встановило, що решта четверо думали про те саме.
ЧОМУ МИ НЕ ПОРОЗУМІЄМОСЯ. З позірним миром у місто почали повертатися люди, які виїхали з нього на початку чи впродовж війни. Вони й самі знають, що це не мир, тільки привид миру. Не планують залишатися. Приїжджають, бо їхня туга більша за їхній страх. Наслідком стає трагікомедія нещасних, які зіткнулися з іншим світом. Нарешті вони в місті свого життя. Як то зазвичай буває, непорозуміння цілковите. Після всіх міфів і легенд про зруйноване місто вони очікували щонайменше Хіросіми. Коли бачать те, що бачать, не можуть приховати свій подив. Нам, які всю війну провели в тіні Пале, цей подив здається розчаруванням. Нам здається, ніби вони розчаровані, що місто не зруйноване настільки, як вони очікували.
ОЧНА СТАВКА.