— То місто не таке зруйноване, як я гадала.
Отже, вони ніколи цього не зрозуміють.
Чи треба пояснювати, що розчаруванню тут немає місця, що тут справді були жахливі дні, страхітливі тижні, катастрофічні місяці, безвихідні зими? Загрузнеш у цих поясненнях, потонеш у дискусіях. Дискусії обернуться на суперечку. Суперечка виросте в скандал. Кожен вивергатиме на іншого своє горе. Так між людьми, в яких є любов, але немає порозуміння, проростає нетерпимість.
Іван Ловренович стверджує: «Сараєвців після цієї війни впізнаватимуть за мовчазністю та шляхетністю».
Який захопливий і недосяжний ідеал. Мовчазність як відображення досвіду, якого не переповіси. Досвіду, що видирається з кожної спроби визначення. Шляхетність як результат ледве стерпного знання: знати те, чого не знають інші, і водночас усвідомлювати, що перевага має сенс, лише доки про неї мовчиш.
Варто було б досягти такого рівня самоусвідомлення, на якому внутрішнє задоволення буде єдиною нагородою, якої прагнеш. Але це вже завдання для брахманів, не для сараєвців. Наша марна мудрість не є результатом вибору чи дозрівання; це плід біди. Великої біди.
ТРОХИ ЕМОЦІЙ, ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ. Зустріч: сараєвці, які пережили війну в Сараєві, проти сараєвців, які своє вистраждали десь у Європі, під вечірні новини «Радіо Сараєво». Нікому в цьому протистоянні не легко. Страждання перших реальні, їх можна помацати. Їхній біль фізичний. Страждання біженців — зовсім інше. Свої муки вони описують як нестерпну тугу, ностальгію, або нищівну нудьгу, або деструктивне каяття. Саме лише розмаїття визначень свідчить, що легко їм не було. Те, у чому вони не хочуть зізнаватися, — їхні страждання несумірні із сараєвськими. І тому це зустріч двох різних світів. Ті, хто прибули з іншого боку, такі вгодовані, рум’яні, свіжі, вони в щирому захваті від цієї зустрічі. А тутешні бідолахи неодмінно розплачуться.
ЗНОВУ ЕМОЦІЇ, ПОГЛЯД ІЗСЕРЕДИНИ. Вона — типова сараєвська жінка. Це означає: досить красива, щоб на вулиці вирізнятися серед інших жінок, і досить розумна, щоби вчасно розпізнати небезпеку. Тому в квітні 1992 року вона поїхала вирізнятися на вулицях Загреба, міста над містами. Жила важко, дорого платила за свій привілей не знати, що таке снаряди. Уперше по двох роках зустрівшись із мамою, не може приховати радість. Мало не верещить від щастя, опинившись на порозі своєї квартири, побачивши, що все майже неторкане, знову відчуваючи мамині обійми і старі запахи. Але її мати плаче.
Через якусь годину те саме повторюється з тіткою. Усе повторюється достеменно, крім одного: тітка плаче сильніше за матір. Це тому, що ми тільки при зустрічі з поверненцями бачимо, як насправді настраждалися. Порівнюючи свою блідість, згорбленість, виснаженість і згаслість із їхньою свіжістю, гостро бачимо, які ж ми насправді нещасні, і плачемо над собою. Той плач свідчить про ступінь згорьованості заплаканого, а ступінь згорьованості можна безпомильно визначити за ступенем схуднення. У цьому конкретному випадку тітка худіша за матір. Тому її стрясає сильніше ридання — настраждалася більше.
НА ВОЛІ. Зрідка траплялися також обернені ситуації, коли привілейовані сараєвці, власники найрізноманітніших оонівських карток, виїздили за кордон. Тоді, навіть якщо це не було в них вродженим, вони дотримувалися згаданого принципу мовчазної шляхетності. Довкола них крутився десяток цікавих. Усі хотіли про все знати, усі про все розпитували. Тут було як прагнення інформації, так і бажання своєю підвищеною зацікавленістю продемонструвати конкретний доказ прихильності й підтримки. Це потрібно для компетентного органу. А кожен сараєвець, який залишився, — такий собі різновид компетентного органу для сараєвця, який виїхав. Якщо зараз він із підкресленою небайдужістю розпитує, може, цей другий, коли повернеться в Сараєво, комусь важливому, комусь дорогому або комусь, хто зважуватиме провину, скаже, що такий-то в еміграції тримався добре і демонстрував підвищений рівень конструктивної зацікавленості. Ніколи ж не знаєш.
Той перший сараєвець, який залишився в місті, загартований багаторічною практикою, осягнув вищу мудрість: ніколи не нападай першим.
— Що там у Сараєві?
— Нічого.
— Як живете?
— Тяжко.
— Фігово було?
— Фігово.
Марна річ, він сприймає цю розмову як вислуховування. Тому емігранти кидаються в контратаку. Виплескують на нього всі свої гризоти. Їм тут важко, довкола чужі люди, ніхто їх не розуміє. Ніхто не знає, крізь що вони пройшли. Нестерпно сидіти в теплі й слухати новини про артобстріли. Якби цю розмову слухав хтось невтаємничений, сторонній, скажімо, з Руанди, він би дійшов до висновку, що весь цей час важче жилося в Загребі, Стокгольмі чи Лондоні, ніжу Сараєві.