А ТЕПЕР ДЕЩО ПРО СЕНС ЖИТТЯ. Жест найвищої уваги: у подарунок я дістаю паштет. Трохи згодом за мізерну ціну купую дві булки. Паштет можна розділити на дві частини, і це означає от що: я повечеряю половинкою пісної булки, на сніданок — ціла булка й половина паштету, обід — половина булки й половина паштету. Чи уявляє бодай хтось у цьому світі, що це означає — коли людина має наперед три гарантовані страви? Це прямий зв’язок із майбутнім, контакт зі світлими часами. Безсмертя.
Війна лише розгоряється, і я боюся, що їжа стане єдиним предметом наших міркувань, єдиним сенсом життя і єдиним екзистенційним мотивом. На щастя, процес свідомої редукції довоєнних потреб успішно завершено. Організм якось переживає день із двома жалюгідними прийомами їжі. А якщо комусь випадково вдається поїсти тричі — це в Сараєві на початку 1993 року вважається справжнім збоченням, сатурналіями, бенкетом.
Тільки трохи довше поголодувавши, людина усвідомлює, усім своїм єством усвідомлює (вартісні лише відкриття, випробувані на власній шкурі) правдивість Леонардової мудрості про те, що ми, мовляв, звичайні машини з виробництва гною. Дорожні затори у великих містах, модні покази, рекламні вогні, війни, залицяння, університети, автомобілі, ацетон, гуманітарна допомога, екологія, щоденні газети, військова інтервенція, релігія, висока література, Бенеттон, пластик, масові вбивства, телебачення — усе це існує заради трьох прийомів їжі, і все це набуває повноцінного сенсу тільки наступного ранку, під час медитації на унітазі.
ПОХМУРІ ЛЮДИ, АБО КОЛИ БАЧУ ТЕБЕ В ТУНЕЛІ. Уночі, коли за п’ять до десятої повертаюся додому, зіштовхуюся з силуетами, які квапляться в тій самій справі. З десятої комендантська година, і ми всі поспішаємо. Темрява абсолютна, силуети розпізнаю лише за звуками, які вони видають, і сигналами, які надсилають. Одні постійно відкашлюються, інші насвистують, не знаючи, бідолахи, що це найпевніший спосіб накликати дідька на свою голову, треті дзенькають ключами. Це знак-попередження, застереження від зіткнення з проявою, що рухається в протилежному напрямку. І тоді, у цьому місті, де живуть понад триста тисяч нещасних, один нещасніший від іншого, і в цій пітьмі, де навіть сови зіштовхуються, впізнаю силует. Кличу його на ім’я, людина чемно відгукується.
Потім цілими днями міркую про це. Мій зір так загострився, що час уже замислитися про еволюційні відхилення. Адаптацію до постцивілізаційного життя завершено. Це не дурничка якась — упізнати людину в такій пітьмі. Ми навіть не усвідомлюємо, які сенсори активувалися в нас за три роки життя без електрики.
Це називається зворотною еволюцією, поверненням у колишні життя. Знаю, я живу в місті, що випадає з когорти всіх інших міст. Воно протистоїть всім іншим. Це не дурничка якась — зустріти приятеля о такій порі, у такому місці, на такій війні.
Я обережний із цими деталями. Не захоплююся жодною з них, кожна відмінна від моїх про неї уявлень. Чоловіка, якого впізнав у темряві, удень посеред вулиці я не помічав, хоча ми зачепилися мимохідь ліктями. Отже, активувалися сенсори пітьми, а завмерли ті, що реагують на денне світло.
Якщо ти впізнаєш когось уночі, але не бачиш удень, задумайся над власним життям. Це означає, що пітьма — твоя реальність, а життя впродовж дня — лише ілюзія.
Так само я не захоплююся містом, де все це відбувається. Місто — це тільки урбаністичне середовище, в якому людина може почуватися відчужено в будь-яку пору доби та в будь-якій точці.
А все, де так не є, — лише нікчемне містечко.
ДІАЛОГ НА ЧУЖИНІ, АБО ВПІЗНАЮ ТЕБЕ ЗА МОДЕЛЛЮ:
— Бачу, ви родом із Сараєва?
— З чого видно, що я родом із Сараєва?
— Ваші тексти сповнені сексу й крові.
— Але я більше не пишу про секс.
— Отже, залишилася тільки кров.
ДИЯВОЛ ХОВАЄТЬСЯ В ДЕТАЛЯХ. Правила пристойності вимагають, щоб той, хто їсть сандвіч, запропонував іншому. Правила пристойності поширюються й на того іншого: йому годиться відмовитись від пропонованого. У такий спосіб форми дотримано, а суті не зашкоджено. Сандвіч до останнього шматочка належить своєму власнику. Можна було обійтися без формальної пропозиції, адже відмова, на яку розраховують зі старту, дає той самий результат, що й непропонування взагалі. Але форма є форма, тут важить не сенс, а церемонія.