— Хочеш трохи?
— Мені не можна, дякую.
Отже, у мирний час усе зводиться до осмислення форми. Війна — зовсім інша річ. Війна — це деструкція. Коли розв’язується боротьба за виживання, форма страждає передусім. Коли починають стріляти, власник сандвіча вже не пропонує його довколишнім, бо ж війна і не час для церемоній, натомість довколишні просять у нього самі, бо ж війна, і ніхто не переймається манерами. Тому він їм відмовляє — бо ж війна, не час для принципів. І все знову так само, як у мирні часи, сандвіч лишається тільки йому. Ось воєнна версія наведеного вище діалогу:
— Дай трохи.
— Не дам.
НАШЕ НЕЩАСНЕ ЖИТТЯ. Що означає бути приреченим на нещастя? Це коли людина восени 1991 року, передчуваючи нависле над Боснією лихо, зі стурбованим лицем злітає із сараєвського аеропорту, з літака востаннє кидає погляд на рідне місто, а за сорок вісім годин, щаслива, осяяна небаченою веселістю, приземляється в аеропорту Кігалі[30].
А ЯКИМИ Ж МИ БУЛИ СТРАТЕГАМИ. Ліпше бути дурним, коли треба, ніж розумним, коли не треба. На дверях однієї крамнички досі написано: «ЗАРАЗ ПРИЙДУ». Усе було би гаразд із цим повідомленням, якби його не було написано тоді, коли було написано, — шостого квітня 1992 року.
КАРАДЖИЧ
Я — МУСУЛЬМАНИН, ТИ — СЕРБКА. Зустріч із Біляною Д. Вона художниця. Ми не бачилися від початку війни. Колись годинами розмовляли про Пікассо, про митців-гедоністів і митців-аскетів, про спорт і художню літературу. Безтурботність отих розмов із мирного часу нині здається збоченням. Між цією та попередньою зустріччю ми пережили пекло: тисячі снарядів, убиті поодинці та масово розстріляні, згорілі пошта, пологовий… Історія Сараєва — це історія великих нещасть, які навідували місто: чума, пожежі, війни, Караджич… Тепер нам обом зрозуміло, що розмова не може продовжитися з того місця, на якому припинилася під час минулої зустрічі. Нинішня зустріч просто волає про потребу у визначеннях. Спершу сказала вона: мовляв, гидує всім, що вкладається в межі назви «Югославія», що більше ніколи туди не поїде, що вона — духовно зламана людина, вигнанка. Тоді вже я сказав, що ніколи не буду ненавидіти когось тільки тому, що цей хтось — серб, що в неї немає причин просити в мене вибачення, бо вона жодною своєю думкою не долучилася до вбивств дітей на вулицях Сараєва, що я ненавиджу тільки Караджича, Колєвича й оту її тезку[31], та й навіть тут не певен, ідеться про ненависть чи зневагу. Тільки отак визначивши речі, ми змогли розмовляти далі.
ХТО СТРІЛЯЄ? Кожне місто, навіть не усвідомлюючи цього, у своїх нутрощах плекає малого Караджича. Тому поетів слід тримати під посиленим наглядом. Щойно котрийсь відростить волосся та почне римувати «міста» й «глиста» — ось і він.
Караджич каже, що ми самі себе обстрілюємо. Він належить до не знаної досі категорії терористів, які свої вчинки приписують власній жертві. Коли його поліція на підступах до міста заарештовує якогось автентичного сараєвця, з нього вибивають не інформацію, а зізнання — буцімто ми самі стріляли снарядами по ринку Маркале, по вулиці Васи Міскина, по Аліпашиному полю. Караджич — незріла особистість. Про його незрілість свідчить лють; він лютий, бо ніхто не вірить у його історію про місто, що саме обстрілює власні вулиці. Усе це може призвести до шизофренічної ситуації, коли він, аби довести, що таке можливо, одного прекрасного дня сам обстріляє Пале.
ВІРА — ЗАБАВКА ДЛЯ ДУРНІВ. У ті дні всі тільки й говорили про якесь перемир’я. Одного прекрасного дня війну в Боснії почнуть описувати як низку недотриманих перемир’їв. У розпал цієї історії, яка здавалася неймовірною (і саме тому ми так шалено в неї вірили, адже людина, утративши віру в можливе, починає вірити в неможливе), так от, у розпал цієї історії я зібрався з силами й увімкнув транзистор. Батарейки на останньому подиху, та коли й справді мир на порозі, я не шкодуватиму. У транзисторі — новини, а в новинах усміхнений, задоволений, самовпевнений лорд Оуен каже: «Цього разу Караджичу можна вірити». Доти Караджич не дотримав жодної обіцянки. Після того — так само. Я вимкнув транзистор. І тоді прилетіли дві гранати. Як завжди: приголомшливий, руйнівний досвід звуку, крові й болю. Спершу кричать діти. Потім вищать автомобільні шини. Хтось везе поранених до лікарні. По всьому чути тільки жіночий лемент.
Наступного дня на вулиці ніхто не лаяв Караджича. Від нього не очікували іншого. Усі лаяли Оуена. Його помилку неможливо було пробачити. Він запропонував можливість довіри до того, кому в жодному разі не можна вірити, і показав ілюзію надії людям, для яких жодної надії вже не було.
30
Кігалі — столиця Руанди. 1994 року в Руанді уряд, сформований із представників народності хуту, влаштував геноцид руандійської етнічної меншини тутсі та поміркованих представників хуту.
31
Біляна Плавшич (нар. 1930) — боснійська сербка, професорка біології. На початку 1990-х — одна з лідерів сербського націоналістичного руху на території БІГ. Президентка Республіки Сербської в БІГ у 1996–1998 роках, наступниця Караджича. Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії засудив Плавшич до 11 років позбавлення волі. Вийшла з ув’язнення 2009 року.