УСІ ПЕРЕМИР’Я ОДНАКОВІ. На Добринє з Лукавиці прилетіло три снаряди: дев’ятеро мертвих і тридцять шість поранених. Усе через те, що напередодні Караджич оголосив «олімпійське» перемир’я. Саме те античне перемир’я, що греки вигадали на час ігор. Караджич наслідує греків, навіть античних, але не наслідує перемир’я. Йому бракне сили цього дотриматися. Він наркоман, і дози в нього криваві. Там, у Пале, кожен такий обман святкують із нечуваним розмахом. Це тобі не абищо — стільки разів поспіль когось обдурити.
Підступною є тільки та людина, яка здатна обдурити наївного сто разів. Наївними є тільки ті люди, які й після сотого обману вірять підступному. Отак із Караджичем і сараєвцями. Наше прокляття в тому, що ми не мали вибору, мусили виходити надвір і тоді, коли міни сипались одна за одною. Двоє дівчаток утратили по нозі, одна — ногу й руку. Треба чути, як диктор це вимовляє — наче вони черевички загубили.
ДИКУНСЬКИЙ АКТ. Грудень 1993 року ми завжди пам’ятатимемо як час найжахливішого досвіду з мінами. Вони падали на місто звідусіль, без будь-якої логіки, без розкладу. Люди не мали жодного способу захиститися. Ті, хто не виходили, охоплені страхом, гинули вдома, зненацька, уражені осколками чи силою вибухової хвилі. Детонація — страхітливе явище, від якого гинуть так само потворно й так само боляче, як і від власне розриву міни.
Щодня на місто падало в середньому десять тисяч снарядів. Важка цифра, важкі часи. Тому завжди пам’ятатимемо, як невідь звідки, наче й справді нізвідки, у місті знайшлися три снаряди, і наші, безсилі від такої нерівності в озброєнні, люті від такої немочі, вистрілили ними по Грбавиці.
І тоді стався шок. Нас, звиклих до безперервного артобстрілу, до його постійної течії, шокував шок, що його спричинили ті три снаряди на сербському боці. Їм буквально заціпило. Виявилося, що вони не здатні були витерпіти й тисячної частки того лиха, якого завдавали іншим. А чого точно ніколи не забудемо — то це слів Ріста Джоґа на телебаченні Пале. Не приховуючи гніву, ненависті, страху, відрази, усього, що мав би приховати той, хто готує та начитує новини, Джоґо назвав цей ексцес із обстрілом Грбавиці, окупованого сербами сараєвського кварталу, так, що довіку не забудеться, — дикунським актом.
ГЕНОЦИД
БУТИ БАТЬКОМ. Цілу весну 1992 року ми дивувалися. Невже існує в цьому світі хтось, здатний стріляти в дітей? Багато малюків постраждало, доки Сараєво збагнуло: так, існує. Квітень у цьому сенсі був найнебезпечнішим. Гадалося, що обстріли міста — лише тимчасове непорозуміння, і то тільки питання часу, коли все залагодиться. Аж тоді, одного тяжкого вечора, вечірні новини розпочалися сюжетом про дівчинку, яку сербський снайпер підстрелив, коли та бавилася в парку. Саме так: війна нависла над Боснією, небачено жорстока, а діти все ще бавилися в парках.
Камера показувала дівчинку, яку везли в операційну. Її великі очі, наляканий погляд неможливо забути. Вона озиралася на батька, який стояв у коридорі геть розгублений. Коли вона зникла за дверима, до чоловіка підійшов телерепортер. Запитав, що сталося. Батько від матері відрізняється тим, що завжди раціоналізує ситуацію, не віддається на поталу емоціям, навіть коли життя його дитини під загрозою. Охоплений горем, батько дівчинки промовляє на камеру найсуперечливішу фразу цієї війни:
— Я не знаю, що то за людина може стріляти в дитину. Не можу цього зрозуміти. Я хотів би з ним якось на каву піти, аби збагнути, що ж він собі думає…
Відтоді минуло багато років. У Сараєві не вщухає полеміка щодо того вислову. Він хотів би піти на каву з чоловіком, який підстрелив його доньку. Одні вважають його ідіотом, інші впевнені, що всю велич поняття «людина» зосереджено в його фразі. Перші називають її монструозною, другі — чудесною. У цій полеміці немає переможців, що підтверджує: цей вислів, хай оцінений негативно чи сприйнятий поблажливо, є сутністю Боснії. Тієї Боснії, яку щодня нищать. Згодом повідомили, що в лавах Армії БІГ загинув батько дівчинки, і ніхто вже не переймається. Смерть стала рутиною. Рутина завжди нудна, тож після звістки про його загибель більше нікого не цікавить, що буде з дівчинкою. А батько її існує тільки в дискусіях, із яких йому не вільно піти.
ПОСЕРЕД САРАЄВА, ПОСЕРЕД ЗИМИ. У грудні смеркає між 16:00 та 16:30. Струм незворотно зник іще в червні. Останні надії ми облишили в липні. А якби минулого січня хтось нам сказав, що 1992-й так закінчиться, ми не повірили б.