Так страждає Боснія, від Уни до Дріни[4]. Уся та географія — суто історичний процес. Мілошевич зрозумів це, звідти й такі руйнування. Що означають для його країни сто років ганьби супроти якоїсь тисячі кілометрів? Санкції — проміжний епізод, ними історія не починається та не закінчується. Коли мине сто років, коли все це забудеться, його, цілком імовірно, прославлятимуть як найвеличнішого сина своєї землі. На це він і розраховує, тому нищить із пристрасною затятістю, бо наприкінці порахують не перерізані горла, а самі лише відвойовані кілометри.
САРАЄВО ВНОЧІ, АБО ПРО ДИВНУ СИЛУ ПОРАЗКИ. Треба бачити Сараєво вночі. У цілковитій пітьмі світло поширюють лише ракети, випущені з Требевича. Тільки побачивши цю картину, людина зрозуміє ступінь безвиході, в яку нас загнали. Болісна картина; ніде ані світла, ніде ані сліду життя. У долині, що колись пашіла життям, владарюють морок і смерть. Ми не були готові до війни. Непідготовленими зустріли й відключення струму. Густа пітьма свідчить про наше заціпеніння. Коли хтось запалює сірник — півміста освітлює.
Нічне життя в довоєнному Сараєві починалося не раніше одинадцятої, коли розходилися школярі. Тепер це лише деструктивні спогади. Правило: відкинь спогади, вони зайве ускладнюють життя. З ними людина ще може якось дати раду, але питання самі в голову лізуть. Їх неможливо відігнати. Ота міцна сараєвська мафія, той репресивний і аж шанований за силу державний механізм, та заразна енергія чаршії[5]— невже все це могло зламатися? Бачити Сараєво вночі означає бачити місто, поставлене навколішки, смертника перед стратою, а це болісне видовище. Тяжко дивитися на живих істот у миті їхньої поразки. Ще дужче нудота підступає до горла, коли подумати, що в Соколаці[6] в цей самий час яскраво сяють міські вогні.
САРАЄВО ВДЕНЬ, АБО БОЖЕСТВЕННА ДІРА. Зуко Джумгур[7] пише, що Сараєво — божественне місто, одне з найкрасивіших з усіх, які він бачив. Валеріян Жуйо[8] теж співає во славу Сараєва — це, каже, слава фантастичного саду, що тчеться зі страждань і спокус його мешканців. Зехарія твердить, що цьому місту немає рівних поміж інших. Так писали колись. Тепер це вже не місто, тільки спогад про Сараєво зі світлих часів. Говорить чоловік у черзі по воду:
— Сараєво — справжня діра. Глянеш угору — неба не бачиш. Тільки дроти, мільйони дротів. Усі попере-паювали. Ціле місто тим обплели, а електрики однаково ні в кого немає. Глянеш униз — немає асфальту. Тільки рови для газу. Ціле місто перекопане, а газу ніде немає. Глянеш на вулицю — повно народу, а ніхто не йде з порожніми руками. Усі несуть каністри. Мільйони каністр, тисячі тачок, а ні в кого вдома більше двадцяти літрів води немає. Тому на Сараєво ліпше дивитися вночі, а не вдень. Тоді нічого не видно.
MIZALDO[9]— ПОШИРЮВАЧ ПРАВДИ ПРО БОСНІЮ І ГЕРЦЕГОВИНУ. Узагалі-то до цієї війни він був полум’яним сараєвцем. Тепер так само полум’яно присягає на вірність Любляні. Йому тридцять три роки. Вік Ісуса, його вважають переломним у житті чоловіка. Тоді відбувається ключова річ: що посіємо цього року, пожинатимемо до кінця життя. Він приїхав у своє улюблене місто просто так, на екскурсію. Подивитись, як ми тут, чи здихаємо в цілковитій відповідності його уявленням про патріотизм. Одразу видно, як по ньому проїхалася ця війна. Поки ми тут вилежувалися в Сараєві, гризучи сухпайки й інші американські харчі, він спливав кров’ю по загребських готелях, віденських ресторанах, малайзійських апартаментах, поширюючи правду про нас. Приїхавши сюди, він виголосив усім нам лекцію про оптимізм. Узагалі-то ми — малодушні пораженці, зарано хнюпимося. Словом, моральні та патріотичні нікчеми. Він дедалі дужче пінився, нам ніяк не вдавалося його заспокоїти і переконати. Урешті-решт нам довелося ще й перепросити за те, що так погано тримаємося. Він знехотя прийняв наші вибачення, перш ніж поїхати.
САРАЄВО, АБО ТРАКТАТ ПРО ЧЕСНОТИ. Головне в житті — мати вдосталь тютюну. На клапті паперу, з якого роблю самокрутку, написано: «Раціональну аргументацію, громадянську мужність, толерантність, об’єктивність, повагу до іншого способу життя, чемність, практики, засновані на універсальних цінностях свободи людини та спільноти, — проявляє та представляє надто мала кількість людей на цій планеті». Сараєво завжди було взірцем толерантності, — міркую, поки текст маліє з димком кожної нової затяжки. Куріння поглиблює впевненість у можливості порятунку. Ілюзія триває, доки догорить до фільтра. Хтозна, може, ліпше було б Сараєву бути свавільним, примітивним середовищем? Це могло би бодай пом’якшити внутрішню зраду, але хто має право від політично нехитрого міста вимагати такого рівня прозорливості?
4
Дріна — річка, що формує основну частину кордону між Боснією і Герцеговиною та Сербією. Уна — річка, уздовж якої пролягає частина кордону між Хорватією та БІГ.
5
Чаршія (від тур. — центральна торговельна вулиця, ринкова площа, характерна для балканських середмість.
6
Соколац — гірське містечко на східній околиці Сараєва, нині належить до Республіки Сербської у складі БІГ. Під час війни перебувало під контролем сербських сил.
7
Зульфікар «Зуко» Джумгур (1920–1989) — боснійський письменник, художник, сценарист, культова постать у колах югославської богеми.
8
Валеріян Жуйо (нар. 1948) — боснійський літератор, лексикограф, дослідник історії Сараєва. Автор хрестоматійної двотомної праці «Сараєвський лексикон», у якій зібрано близько ста тисяч фактів про Сараєво в різні історичні періоди.
9
Mizaldo — прочитане навспак слово odlazim — «від’їжджаю». У міському жаргоні — загальна назва для інтелектуалів, які покидали місто під час війни. Боснійський режисер Беньямін Філіпович зняв 1994 року фільм «Mizaldo, або Кінець театру» за сценарієм письменника Семездина Мехмедіновича — «повнометражну постмодерну метафору Сараєва та спаленої Національної бібліотеки», за визначенням рецензентів.