ХУДОЖНИК
СЕКРЕТ У ПРИСТРАСТІ. Він мій родич. Те, що раніше люди його не зауважували, не визначали як гідну уваги особистість, — їхня проблема. Це свідчить лише про те, як у них погано зі сприйняттям світу: щодня було безліч доказів його винятковості. Але я вже казав, люди сліпі. Мусило статися все те, що з нами сталося, і він мусив творити чудеса, аби вони зрозуміли, що він і до війни був непростий.
Зараз відвідую його в лікарні. Лежить там із високою температурою, причина невідома. Температура 40,5. Від такого навіть коні дохнуть, а він сидить і запально просторікує. «Тільки мир гірший за війну!» — заявляє і дивиться на реакцію слухачів. Перш ніж усе це заварилося, він був художником. Малював чудесні картини, такі чудесні, що на його заробіток жила вся сім’я. На початку дев’яностих це було нелегко, це означало, що автор справді вартісний. Він самоук, але з картин цього не було видно. Був самоуком, бо не приставав на офіційні методи навчання. Вбачав у них щось глибинно образливе для свого шляхетного внутрішнього світу.
Війна перервала його на ходу, як і всіх успішних людей у цій країні. Не було нікого, хто тоді не розпочав би якоїсь справи і кого весна 1992-го не зупинила б у переможному поході до успіху. Ніхто навіть міркувати не наважується, якою була би Боснія, якби не війна. Швейцарія? Монако? Коли почалася війна, люди забрали творчий потенціал із собою: хто за кордон, а хто — у фронтові шанці. Він, організовуючи й утримуючи оборону найкривавішого, найтяжчого з усіх рубежів, унаочнив, на що здатен художник. Показав, якими можливостями наділено творчу людину. Він, хто створював на полотні нові світи, ідеально влаштовані, тепер дістав шанс перейти у цей, реальний світ і досконало облаш-тувати саме той його закуток, де ідеальний устрій у принципі неможливий. Але суспільство за те й шанує митців, що вони роблять неможливе. З нічого вміють створити щось. «З лайна зліпити кулю», — сказав би він сам, послуговуючись дещо брутальнішою лексикою, ніж годилося б. Ця його брутальність мала приховану функцію: за її допомогою він міг без надмірного самовихваляння продемонструвати власну надзвичайність. Нещасний, який цьому протистоїть, і гадки не має, в яку втрапляє пастку, викликаючи подальше виверження унікальних фактів, неймовірних тез і смаковитих образ.
Він зробив неможливе можливим, коли спромігся зі жменькою людей і купкою зброї захистити той рубіж. Один американський журналіст недарма писав: «Вони, може, і не найкращі солдати, проте, безсумнівно, найкращі бійці, яких я бачив». Досконале визначення. Він, художник, не зобов’язаний був знати все про порядок вітання чи стройовий крок. Але в процесі опанував головні знання. «Ми їх так були накрили, аж вони казали, буцім нас дві тисячі. А нас було восьмеро». Ця його історія стає звичайною для боснійської війни. Країну ще не захоплено остаточно завдяки людям, які вміють ніщо перетворювати на щось. Побачивши, якими непідготовленими входимо у війну, він закинув усі старі одержимості й віддався новій. Потім усе йшло легше, хоча бували і незрівнянно важчі ситуації. Такого досвіду не запропонує жодне мистецтво, його можна тільки здобути на війні. Важкість тієї чи іншої ситуації не вимірюється її складністю. Важкість будь-якої ситуації визначає обсяг пристрасті, у неї вкладеної. Він трансформував свою пристрасть художника в пристрасть воїна.
Живопис, хай якою глибокою обсесією він був, ніколи не надасть людині тієї одержимості, яку дає війна. Лише в боях він пережив найвищу пристрасть, якої прагнув як художник, і немає такого миру, що відтворив би цей його досвід.
ПЕРЕЛЮБ Я НАЗИВАЛА БИ ШЛЮБОМ
Я, ДЖАНА. Того вечора святкували мій двадцять п’ятий день народження. Сам знаєш, які дні народження під час війни: багато людей і свічок, мало їжі й напоїв. Замість торта переді мною поставили на стіл тацю з ланч-пакетом із гуманітарки. Не знаю, хто це придумав, знаю тільки, що вийшло зворушливо. Рис із курятиною, соус, сірники, волога серветка. У центрі стриміла свічка. Дмухаючи на неї, я загадала, щоб якнайскоріше настала свобода. Не смійся, був дев’яносто другий рік. Тоді всі ми зреклися особистих бажань на користь суспільних. Тоді нам повідомили, що Майя вагітна й мусить виїхати з міста. Мірза лишиться.
ЖИТТЯ БЕЗ МАЙЇ. Місто розсипалося. Люди виїжджали. Наше становище було безнадійним, а наша віра у справедливість — безмежною. Може, тому не лише я кажу, що не пам’ятаю в житті кращого року, ніж 1992-й. У Сараєві тоді була жива енергія, якої вже ніколи не відтворити. Та енергія була відчутною і в день від’їзду Майї. Усі прийшли її проводжати. Мене гнітив її від’їзд. Я не знала, що це тільки початок, що від певного моменту моя самотність вимірюватиметься кількістю розкиданих по світу друзів. Потім Мірза покликав нас додому. Він так явно був пригнічений, що всі відчували потребу його втішати. Розбрелися кімнатами, почалася чергова вечірка. Ця конкретна відрізнялася від решти тим, що й у наступні дні ми залишалися тут. Квартира Майї стала пунктом нашого збору. Серед вибухів ми жили малою комуною. Нині аж не віриться, скільки самовідданості могло зосередитися в одному місці. Усі намагалися роздобути їжу. Хто не вмів, тягнув додому воду від пивзаводу. Ніхто з нас не ухилявся від обов’язків. Потім загинула Селма. Граната, звісно. Це нас підкосило й іще більше зблизило.