ПЕРШІ ЗНАКИ НЕБАЙДУЖОСТІ. Минали дні. Мало що змінювалося. Снаряди вибухали, води й електрики не було. Ми якось викручувалися. Між мною та Мірзою не відбувалося нічого, що виходило б за межі пристойного чи принаймні провіщало подих недозволеної близькості. Перші знаки небайдужості я зауважила, коли він провів два дні на Аліпашиному полі, у своїх батьків. Мені його бракувало. Відтоді мене не відпускало. Невдовзі я зізналася собі, що закохалась, і приховувала це зізнання від інших.
POINT OF NO RETURN. Ті ж симптоми я помітила в нього. Він любив залишатися зі мною наодинці, щоразу роздратованіше випроваджував із хати інших. Зрештою кожен вечір закінчувався так: усі йшли близько четвертої, тоді ми лишалися вдвох до дванадцятої й розмовляли. Можливо, то був найліпший період, коли ми ще ні в що не втягнулися, коли жили тільки взаємною прив’язаністю. Та я не хотіла би, щоб усе на тому скінчилося. Боліло б менше, це точно. Але я наперед зголосилася на свою частку покарання. Знала, у що вплутуюсь і чим це все закінчиться. Наше бажання зростало, а ми не робили жодних кроків. Сьогодні я називаю це прокляттям бажання, яке й не гасне, і не здійснюється. Ми стали нерозлучними, і тоді виникла небезпека, що нас викриють. Забагато часу ми проводили разом, а позаяк не мали чого приховувати, то й не приховували. Потім було по-іншому. Ми стали фанатично розважливими. Упродовж дня ніде не з’являлися разом. По воду ходили вночі. Хто ховається, той приречений на нічне життя.
СИНТЕЗ ПОЧУТТІВ. Росте повільно, як дріжджі ростуть. Так він описав нашу близькість. Тепер це було тільки питання техніки — як усе між нами відбудеться. Ми стали такими нетерпимими до інших, що одного прекрасного дня вони пропустили традиційний візит, відтоді були вже щотижневими нашими гостями. Нашими, так, я сказала «нашими», бо почувалася питомою частиною того дому. До батьків я ходила дедалі рідше. Кожну мить, проведену не з ним, уважала змарнованою. Коли сутеніло, ми загорталися кожне у свою ковдру й розмовляли. Одного вечора прочинили вікно, щоби провітрити кімнату. Ввірвалося крижане повітря. Хтось запропонував пригорнутися ближче й накритися двома ковдрами, так тепліше. Тоді ми вперше торкнулися одне одного.
HORTUS DIABOLUS. Він підвівся зачинити вікно, і ми вже не повернулися кожне під свою ковдру, а знову лягли поруч. Обоє передчували, що це означає. Це точка незворотності. Ми потонули в обіймах, знаючи, що перед нами відкриваються диявольські сади. Тоді розпочався період невимовного щастя.
КОЛИ ПРИПИНЯЄШ МОЛИТИСЯ ЗА СЕБЕ. То був перший раз у житті, коли чоловік справив на мене враження. Дивна порода — чоловік, який не вихваляється і не плачеться. Я прагнула тільки одного: щоб ця війна, це лихоліття ніколи не закінчувалися, або, у найгіршому разі, тривали якнайдовше. Геноцид, зґвалтування, масові розстріли й різанина гарантували моє щастя. У якийсь момент здавалося, що американці справді втрутяться в конфлікт. Пригадуєш, як то було, ти й сам на це сподівався. Я тоді так перелякалася. Завершення війни означало повернення Майї та кінець наших стосунків. Війна зачіпала мене тільки через страх за нього. Щодня він ішов на чергування. Усюди довкола вибухали снаряди. Я добре пам’ятаю той час. Я одержала лист від сестри: вона писала, що зустріла чоловіка свого життя й тому цілими днями благає Бога, щоби з нею чогось не сталося. Це так відрізнялося від того, що відчувала я. Я припинила просити Бога за себе. Молилася, щоб Він уберіг Мірзу, щоб у нього не влучили.
ВІДКРИВАЄТЬСЯ БЕЗКРАЙ. І йому прийшов лист. Точніше, повідомлення через Червоний Хрест. Майя переказувала, що дуже його любить і що народила донечку. Питала, чи може назвати її Селмою. Він сів поруч зі мною і довго говорив. Я пам’ятаю кожне слово, мовлене тієї ночі. Він сказав, що з ним сталося неочікуване, і що він любить мене більше за Майю та малу разом узятих і не почувається через це винним, бо нас пов’язує щось дуже велике. Так і сказав: нас пов’язує щось велике. Мав на увазі війну. Ти ділила зі мною все, сказав він, — і голод, і спрагу, і холоднечу. Пізніше ми розширили цю тезу: якщо ми так палко кохали одне одного в ситуації, коли за п’ятнадцять днів жодне з нас не вимило волосся чи за три дні — ніг, то наша взаємна відданість — найвищого ґатунку. Я знала, що тієї миті він був тільки мій, і перелякалася. Не була готова щось у когось відбирати. Тієї ночі ми спалили п’яту частку «Сербської літератури у ста томах».