ПРОГУЛЯЄМОСЯ ТРОХИ СУВЕРЕННОЮ? Одного дня він запитав мене, чи я хочу трохи прогулятися суверенною територією. Падав сніг. Коли падає сніг, не падають гранати. Ми ходили від Башчаршії до Аліпашиного поля і назад. Ото й усієї в нас було суверенної. Три години сорок хвилин, чотири блокпости, дві сигнальні ракети й один вибух. Не так і погано для міста, де забули про прогулянку як явище. Тоді він уперше сказав мені, що їде. Я знала, що колись це питання постане. Не знала, що так скоро. Я промовчала.
МИСТЕЦТВО МОВЧАННЯ. У ті дні мовчання було комплексною складовою нашої комунікації, для обох промовляло більше за все промовлене. Ми знали, що настав час нам розійтися. Того дня, коли вирушав його конвой, він устав раніше за мене, розпалив вогонь і приготував прощальний сніданок. Я плакала. Не могла прийняти такий розвиток подій. Він ніколи в житті нікого так не любив, як мене, а тепер кидає мене та їде. Я проводжала його до автобуса. Тієї миті розуміла, як почувається людина, яку ведуть на розстріл. На станції був натовп. Я невпинно плакала. Коли він уже мав сідати в автобус, я притислася до нього і сказала: «Не їдь». Він узяв сумки й без жодного слова пішов назад. Ми бігли до нашого дому. Тієї миті я знала, як почувається людина, чий розстріл скасували. Тієї ночі в його бібліотеці не залишилося жодного серба. Ми перейшли на росіян.
МИСТЕЦТВО ВТЕЧІ. Після того все пішло шкереберть. Ми далі мовчали. Він не звинувачував мене. Ані разу не дорікнув, що я попросила його лишитися. Свою муку носив у собі. Був пригнічений. Коли його страждання стало нестерпним — а будь-яке страждання, якщо його не припинити, зрештою стає нестерпним, — я сказала, що він мусить виїхати, більше так не можна. Але тепер уже не було конвоїв. Тепер ішлося вже не про від’їзд, а про втечу. З міста тоді тікали через злітну смугу, яку при цьому цілу ніч обстрілював четницький снайпер. Він утік однієї тяжкої ночі. До останнього я сподівалася, що він передумає, от-от з’явиться на порозі. Було немислимо, щоб він утік і покинув мене саму. Геть на нього не схоже.
НЕ ПОМЕРЛА, ПРОСТО ПОГАСЛА. Наступного ранку він зателефонував мені. Дзвоню зі Спліта, каже, і крокодилячими слізьми обливається. Як же ти будеш тепер без мене, запитує, не припиняючи плакати. То був кінець. Наступного разу він передзвонив уже з Німеччини, знайшовся зі своїми, сказав мені, що донечка дуже гарна, і що Майя не питала про мене. Здогадувалася, що сталось. Насамкінець сказав, що збожеволіє, і поклав слухавку. Він далі киснув і вечорами слухав «Радіо БІГ». Щоразу, почувши в новинах, що Сараєво обстрілюють, телефонував у паніці. Чи я ціла? З кожним його дзвінком я відчувала, як усередині щось руйнується. Невдовзі зрозуміла, що воно таке. Коли ми були разом, він жодного разу не сказав, що кохає мене. Він демонстрував свою любов, а не проголошував її. Я не люблю слів. А тепер усі його почуття звелися до вербального вираження. Я не сказала йому про це, дозволила самому погаснути всередині мене. Коли дев’яносто четвертого я поїхала до них, була вже зовсім байдужа. Тобто здавалася собі такою. Щось пекло зсередини. Але я добре трималася. Усі ми добре трималися. Майя притлумила свої підозри, бачила в мені тільки ту, ким я була для неї до війни, — свою найкращу подругу. Мірза демонстрував стриману радість. Я ж присвятила себе Селмі. Він не збрехав, дівчинка справді була дуже гарною. Одного вечора ми вийшли повечеряти. Мене повели в романтичний ресторан, де страви подають при свічках. Я приїхала із Сараєва, кажу їм тоді, як ви могли так зі мною вчинити? Вони перепросили. Повели в інше місце, де все сяяло електричним світлом. Наступного вечора ми з Майєю вийшли в місто самі. Тільки тоді я збагнула, що їй доводиться зносити. Вона нарікала, що він став холодним, ходить із відсутнім поглядом. Питала в мене, чи був у нього хтось у Сараєві. А потім і ми з Мірзою вийшли посидіти сам на сам. Того вечора замість гранат падав сніг. Наша спроба налагодити комунікацію з тріском провалилася. «Прогуляємося трохи Суверенною?» Дві години двадцять хвилин, сім світлофорів, дві дорожньо-транспортні пригоди, пакетик попкорну. Огидно. Обом було зрозуміло, що більше ми не зустрінемося.