ЩАСТЯ І ЙОГО АНТИТЕЗА, НЕЩАСТЯ. Через сім днів я повернулася. Він досі дзвонить. Сам уже не знає, за чим побивається більше — за Сараєвом чи за мною.
Мені сумно, що не люблю його більше. Встановила нове правило: коли телефонує, для нього мене ніколи немає вдома. Тут гинули мої друзі. Кожна нова смерть викликала в мене відразу до світу за межами Сараєва. З Майєю ми продовжуємо спілкуватися. Цілком нормально розмовляємо. Не маю жодних підстав почуватися винною. З нами сталося те, що сталося. У такому місті й у тій ситуації, де ми обоє опинилися, то був не гріх, не зрада, а порятунок.
МОТИВИ МОГО СЕРЦЯ. Це помилка, я не мала тобі це розповідати. Мала тільки одне бажання — нікому не розповідати, як усе було. Щоразу, комусь про щось розповідаючи, незворотно втрачаю цю частину досвіду. Нам усім ліпше мовчати. А як радо я забула би деякі речі. Кожному з нас є що забувати, якби тільки було можливо. Одного дня телефонує мені Меша, каже, щойно повернувся з Німеччини. Я знала, про що він хоче поговорити. Спробувала обійти цю тему. «Я був у Франкфурті, у Мірзи», — каже. «Він усе мені розповів. Джано, він нещасний». Каже: «Тепер і я — людина, яка має причину напитися».
Але мене це вже не цікавить.
Я дуже стараюся, щоб не цікавило.
КУРБАН
ЄВРОПА. Той ранок мав би сяяти, як усі ранки. Але ні. Щось невиправно хибне було в ньому. Ознаки страшної помилки відрізняли його від усього. Як же йому сяяти, коли це Сараєво, коли 1992 рік і коли надворі липень. Ніколи ще не було стільки пожеж, як тими днями. Ніхто не зважав на красу. У нас були нагальніші справи.
Сараєво впродовж своєї історії вже горіло. У давні часи треба було намарудитися, щоби підпалити таке місто. Відтоді технічний прогрес зробив страхітливий ривок. Тепер досить однієї запалювальної кулі, щоби п’ятсотрічна будівля обернулася на смолоскип. Однієї кулі досить, щоби спалити сто двадцять квартир, — такий розмах спокушає. Двадцятиповерхівки горять у середньому по два дні. Того липня траплялося, що в місті одночасно горіли по три такі ватри. Для любителів яскравих барв, вогню й деструкції — захопливе видовище. Для любителів Сараєва — катастрофа. Кінець світу.
Жахлива картина — смолоскип заввишки п’ятдесят метрів. Про гасіння навіть не йдеться: хто спробує наблизитися до будинку, буде вмить застрелений. У цьому нюансі, у тому, щоби спершу підпалити будинок, а потім не дозволити мешканцям гасити його, прихована вся суть нападу на Боснію. Коли хтось запалювальною кулею стріляє в будинок, де мешкав до вчора, чи в той, де всередині триста малих дітей, або півмільйона книжок, або сто найцінніших рукописів, то це ненависть. А коли людям, які хочуть загасити пожежу, хтось забороняє це робити, то це страх. Нажахана тим, чого не розуміє, примітивна свідомість бачить єдине рішення в знищенні об’єкта свого нерозуміння.
Отже, той ранок не міг сяяти, як інші ранки. Будинок підпалили вже о сьомій. Колись це було б доволі рано, застало би більшість мешканців у ліжках. Але на війні немає електрики, усі полягали о восьмій вечора, а о п’ятій ранку вже на ногах. Тож і пожежа не застала людей сонними, що не означає, буцім вони зустріли її готовими. Ніхто не був готовий. Серби контролюють водогін, у будинку немає навіть питної води, не кажучи вже про об’єми, достатні для такої амбітної операції, як пожежогасіння. Вогнегасники за доброю традицією ніколи й не були справними. Тому на гасіння одразу махнули рукою. Люди рятували свої життя.
Головний вихід звернено до Враче, і по ньому хтось, геть утративши зв’язок із реальністю, з рівними інтервалами випускає повні залпи. Аварійний вихід веде не в бік Враче. Він не допоможе, бо забитий старими меблями і давно не вживаний. Тому люди скористалися захищеним боком будівлі, що був поза снайперським прицілом, і балконами тікають від вогню. Молоді сходять без проблем. І людям середнього віку якось удається намацати землю під ногами. Тільки один старий стоїть на балконі, навіть не намагається зійти. Він у пастці. Дівчина й хлопець, вочевидь, його родичі, стоять перед будинком. Дівчина плаче, а хлопець відчайдушно кричить. Хоча голос його тоне в усезагальному лементі, він не полишає спроб пояснити старому, як урятуватися.
Але все марно, вогонь лютує, старий не має жодного шансу. Він і не намагається зійти, він просто спостерігає за довколишньою метушнею. У його очах немає паніки, немає страху, навіть жалю немає. Його погляд виказує тільки одну емоцію — смирення перед прийдешнім кінцем. За якусь мить полум’я дістанеться його квартири, і тоді він помре. Незбагненний спокій, із яким він очікує власного кінця, свідчить про те, що старий був мудрою людиною, і що його мудрість велить йому й у ці хвилини зберігати гідність. Померти з гідністю — одне з небагатьох задоволень, які нам іще залишилися.